Читати книгу - "Таємний сад"

— Паростки, маленькі паростки! З них можуть бути крокуси, або підсніжники, або нарциси! — не ймучи віри своєму щастю, прошепотіла дівчинка. — Може, і в інших місцях вони вже пробилися. Обійду ще раз все уважно.

Мері покинула скакати й повільно, крок за кроком, обстежувала землю. І справді, поміж пожухлою торішньою травою, на квітниках, побіч доріжок вона іще знайшла чимало тендітних паростків.

— Цей сад живий, — захоплено вигукнула вона. — Нехай троянди посохли, зате росте щось інше.

Мері ніколи в житті не працювала на землі, але побачила, що у деяких місцях стара трава та сухі галузки геть заступили сонце цим тендітним звістунам весни.

Дівчинка роззирнулася і знайшла патичок з гострим кінцем, а тоді взялася до праці. Вона розпушила землю навколо паростків і виполола бадилля.

— Ну ось, тепер вони можуть дихати, — сказала вона, коли скінчила роботу із першим клаптиком. — Що ж, у мене ще багато роботи. Треба всіх їх звільнити — нехай ростуть. Якщо не встигну сьогодні, то прийду завтра.

Дівчинка переходила від одного місця, де пробивалися паростки, до другого, завзято шпортала патичком землю, виполювала бур’яни. Оглядаючи оброблений клаптик, вона усміхалася до паростків і розмовляла з ними, наче вони були живі. У роботі вона розігрілася і зняла зі себе пальтечко, а далі й капелюшок.

Малинівка також була безмежно щаслива: ще б пак, нарешті у цьому саду з’явилася жива душа і взялася до праці. А в пухкій землі так легко шукати черв’ячки і личинки! Досі пташка мусила пильнувати, коли на город виходить старий Бен Везерстаф, а тепер і в її власному саду можна добряче поживитися.

За працею минуло кілька годин. Врешті Мері зголодніла і вирішила повертатися на обід. Вона знову вдягла пальтечко, капелюшок, підняла скакалку — і ще раз перейшлася попри оброблені клаптики, милуючись тендітними зелененькими ниточками. Тепер вони могли рости вільно, тепер їм ніщо не заважало!

— Пообіді повернуся, — пообіцяла Мері, немовби дерева і кущі могли її чути.

Додому прибігла радісна, розчервоніла і накинулася на обід. Марта очам своїм не вірила.

— Ого, два добрих кусні м’яса і два рисових пудинґи! — захоплено вимовила вона. — Розкажу мамі: най знає, як помогла та скакалка!

Коли Мері обробляла патичком останній клаптик землі, то знайшла якусь білу цибульку. Спершу дівчинка хотіла її викинути, а потім, повагавшись, викопала ямку, поклала цибульку туди й обережно засипала землею. Зараз вирішила спитати Марти — може, вона знає.

— Марто, — мовила вона, — я порпалася у землі і знайшла якусь білу цибульку. Що воно таке?

— А, та ту’ їх багато, — відповіла Марта. — Такі маленькі — то підсніжники і крокуси, а більші — то нарциси. А найнайбільші — то лілеї. Як зацвітуть — краса! Дікен їх в нас коло хати вирощує.

— Гм, то Дікен і про квіти все знає? — замислено вимовила Мері.

— Та Дікен може виростити квітку хоч з каменя. Мама каже, що він знає їхню мову.

— А цибульки довго живуть? Коли ніхто їх не доглядає, вони можуть самі вижити? — схвильовано спитала Мері.

— А якого ще догляду їм тре’? — стенула плечима Марта. — Перезимують в землі, а пригріє сонце — вилазять. Ту’ коло дровітні є місце, де навесну все підсніжники ся появляють. І ніхто їх там не садить.

— Хочу, щоб уже прийшла весна, — сказала Мері. — Хочу побачити все, що тут росте.

Вона встала з-за столу і зайняла своє улюблене місце на килимку перед каміном. Марта також сіла поруч.

— Марто, мені… мені потрібна лопатка, — сказала далі Мері.

— Оце то так! І що ти збираєшся нею копати? — спитала Марта, сміючись.

Мері відвела погляд і зашарілася. Треба бути обережною, якщо хочеш зберегти таємницю, подумала вона. Якщо вістка про її відкриття дійде до містера Крейвена — хтозна, може він розсердиться і накаже знову замкнути хвіртку. Ні, нізащо!

— Знаєш, — повільно проказала вона, зважуючи кожне слово, — тут все таке велике… В будинку більшість кімнат зачинена… і я блукаю по садах, по парках… сама… Ото тільки з тобою побалакаю, коли ти тут, і вряди-годи з Беном Везерстафом. Але Бен часом набурмоситься — і не хоче говорити. А якби я мала якийсь клаптик землі, то й мала би чим займатися, як всі. Зробила би квітник, засіяла би квіти.

Марта аж засяяла.

— Знаєш, наша мама вже давно то казала! — вигукнула вона. — Вона сказала: «Там стільки землі у тому маєтку. Най їй дадуть якийсь клаптик. Най собі скопає, заскородить і посадить бодай петрушку і редиску. Дитина мусить мати якусь роботу». От що сказала мама.

— Справді? — вражено перепитала Мері. — І як вона все ото знає?

— Ага, якось і я її таке спитала. А вона каже: «З дванадцятьма дітьми всього мусиш ся навчити», — відповіла Марта.

— А скільки коштує лопата… така маленька? — спитала Мері.

— Гм, — замислилася Марта, — у нас у Твейті є крамниця. Там всяке продають. І лопату я також бачила. І граблі, і вила. Воно все разом зв’язане і коштує два шилінґи. То все тобі ся придасть, як хочеш працювати на землі.

— Два шилінги? Я маю більше, — зраділа Мері. — П’ять шилінгів мені дала місіс Морісон, яка мене сюди везла, та й місіс Медлок щотижня передає шилінг від містера Крейвена.

— Оце то так, то містер Крейвен пам’ятає про тебе! — вигукнула Марта.

— Напевно. Місіс Медлок сказала, що він наказав видавати мені один шилінґ на тиждень. І в неділю вона мені його видає. А я досі навіть не знала, на що їх витрачати.

— Ого! Та то цілий маєток, — захоплено вимовила Марта. — За такі гроші можна купити що завгодно, не те що лопатку. Знаєш що? — сказала, взявши руки в боки.

— Що? — нетерпляче спитала Мері.

— У тій крамниці є ще насіння різних квітів, по пенні пакетик. А наш Дікен знає, які там найгарніші і як їх вирощувати. І заходить туди часто. Ти взагалі вмієш друкувати листи? — спитала несподівано.

— Як це — друкувати? Я вмію писати, — відповіла Мері.

Марта хитнула головою.

— Наш Дікен вміє читати тільки друковані літери. Якщо втнеш друкованими, то можем написати йому листа: так і так, просим піти до крамниці купити лопату і насіння.

— Марто, ти молодець! — вигукнула на радощах Мері. — Слухай, я спробую: думаю, що й друкованими зумію. Давай попросимо місіс Медлок, щоб дала нам перо, чорнило і папір.

— Нащо? Можеш взяти в мене, — сказала Марта. — Я все маю, бо в неділю