Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— І чим ти же торгував, Джиме?

— Спочатку худобою.

— Якою худобою?

— Та ясно, якою, — живою. Купив за десять доларів корову. Але я більше своїми грішми так розкидатися не буду. Та корова взяла та й здохла в мене на руках.

— Що ж, виходить, ти втратив десять доларів?

— Та ні, втратив я не всі десять, а десь близько дев’яти, бо шкуру і сало я продав за долар і десять центів.

— Виходить, лишилося в тебе п’ять доларів десять центів. І що ж, ти їх знову пустив у діло?

— А то як же! Знаєш одноногого негра, його хазяїн — старий містер Бредеш? Так ось, він завів банк і сказав, що кожен, хто вкладе один долар, в кінці року отримає чотири. Всі негри вклали, тільки грошей у них було мало. А в мене було багато. Ось мені й захотілося отримати більше, ніж чотири долари, і я йому сказав, що коли він мені стільки не дасть, я сам відкрию банк. Ну, а цьому негру, звісно, не хотілося, щоб я теж завів банк, бо двом банкам у нас робити нічого, — він і сказав, що якщо я вкладу п’ять доларів, то наприкінці року він мені виплатить тридцять п’ять.

Я і вклав. Думаю: треба пустити в діло і ці тридцять п’ять доларів, щоб гроші дарма не лежали. Один негр на ім’я Боб спіймав велику плоскодонку, а його хазяїн про це не знав; я її купив і сказав, що дам йому через рік тридцять п’ять доларів; однак плоскодонку вкрали тієї ж ночі, а наступного дня одноногий негр оголосив нам, що його банк лопнув. Так ніхто з нас своїх грошей і не отримав.

— А куди ж ти подів десять центів, Джиме?

— Спочатку я хотів їх потратити, а потім побачив сон, і уві сні голос сказав мені, щоб я їх віддав одному негру, звуть його Валаам, а якщо простіше — Валаамів віслюк. Мушу сказати, він і справді придуркуватий. Але, кажуть, він щасливий, а мені, бачу, ніяк не щастить. Голос сказав: «Нехай Валаам пустить десять центів у обіг, а прибуток віддасть тобі!» Ну, Валаам гроші взяв, а потім у церкві почув від проповідника, що той, хто дає біднякові, той дає Богу, і йому за це воздасться сторицею. Він узяв та й віддав гроші жебракові, а сам став чекати, що з того вийде.

— І що з того вийшло?

— Та нічого не вийшло. Я ніяк не міг отримати гроші назад, і Валаам теж не отримав. Тепер вже я грошей у борг нікому не дам, хіба що під заставу. А проповідник ще каже, що неодмінно отримаєш у сто разів більше! Мені хоч би десять центів назад отримати, я і то був би радий, і то було б добре.

— Ну, Джиме, це не біда, якщо ти все одно колись станеш багатий.

— Та я й зараз багатий, якщо подумати. Я ж сам собі хазяїн, а за мене дають вісімсот доларів. Якби мені ці гроші, то я більше і не просив би.

Розділ IX

Мені захотілося ще раз піти поглянути на одну місцину, яку я запримітив посеред острова, коли його оглядав; ось ми із Джимом туди й вирушили. Добралися ми швидко, бо ж острів були лише три милі завдовжки та чверть милі завширшки.

Це був досить довгий та крутий пагорб футів із сорок заввишки. Ми ледве вилізли на вершину — такі там були круті схили та непролазні чагарі. Ми обходили та облазили все навколо і зрештою знайшли гарну, простору печеру майже на самій верхівці, на тому боці, що ближче до Іллінойсу. Печера була велика, як дві-три кімнати разом, і Джим міг стояти у ній випроставшись. Всередині було прохолодно. Джим вирішив одразу ж перенести туди наші речі, але я сказав, що нема чого весь час лазити вниз і вгору. Тоді Джим сказав, що коли ми сховаємо човник у потаємному місці й перетягнемо наше манаття в печеру, то зможемо ховатися тут, коли хтось переправиться на острів, і без собак нас нізащо не знайдуть. А крім того, пташенята недарма пророчили дощ, тож невже я хочу, щоб усе промокло?

Ми повернулися, сіли в човник, підпливли поближче до печери й перенесли в неї всі наші речі. Тоді знайшли таку місцину поблизу, де можна було сховати човник під густими вербами. Ми зняли кілька рибин із гачків, знову закинули вудки і пішли готувати обід.

Вхід до печери виявився досить широкий, щоб туди можна було закотити бочечку; з одного боку від входу підлога утворювала невелике підвищення, і там було рівне місце, дуже зручне для вогнища. Ми там розвели вогонь і зварили обід.

Постеливши ковдри, ми всілися на них і пообідали. Решту речей ми розмістили в глибині печери так, щоб вони були під рукою. Незабаром спохмурніло, небо розтинали блискавки, загримів грім, отже, пташки мали-таки рацію. Одразу ж полив і дощ, сильний, як із відра, а такого вітру я ще ніколи не бачив. Це була найсправжнісінька літня гроза. Стало так темно, що все навколо здавалося чорно-синім і дуже гарним, а дощ періщив так сильно і густо, що дерева трохи віддалік виднілися, наче крізь туман або павутину. Раптом налетить вихор, пригне дерева і поверне листки світлим боком, навиворіт; а тоді підніметься такий сильний вітер, що дерева махають гіллям, як навіжені; а коли темрява стала найчорніша та найгустіша, зненацька — фсс! — стало світло, як удень; тепер було видно на сотню кроків далі, ніж раніше, було видно, як гнуться під поривами вітру верхівки дерев; а за мить знову стало темно, як у прірві, й зі страшною силою загуркотів грім, а тоді прокотився по небу, все нижче, нижче, наче порожні бочки по сходах, — знаєте, коли сходи довгі, а бочки сильно підскакують.

— Оце класно, Джиме! — сказав я. — Я б нікуди звідси не пішов. Дай-но мені ще шматок риби та гарячий кукурудзяний корж.

— Ось бачиш, а без Джима було б тобі скрутно. Сидів би ти в лісі без обіду, та ще й промок би до нитки. Так, синку, так! Кури знають, коли дощик піде, і пташки в лісі теж.

Днів десять або дванадцять поспіль вода в річці все піднімалася та піднімалася, й зрештою вийшла з берегів. У низинах острів залило водою на три-чотири фути, й іллінойський берег теж. По