Читати книгу - "Мідний король"

Він говорив, не спускаючи з Розвіяра очей, і точно чекав чогось. Чого?

Свиснула стріла. Розвіяр упав; стріла ударила в камінь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрілець квапився. Знову свист, цюкає в камінь сталевий наконечник…

Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвіяра. Її протнули дві або три стріли, не завдавши шкоди. Розвіяр скотився зі стежки в щілину між камінням — туди, де лежало друге яйце. Воно зовсім остигло; Розвіяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозуміти, звідки стріляють. Схоже, били зусюди: стрільці оточили стежку, поки вартівник у сталевому нагруднику хвалив Розвіяра за кмітливість.

Жити!

Піднявши камінний уламок, він щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа тріснула — глухо, безживно, і розтрісла. У тріщині, завширшки в два пальці, показалася друга личинка — остигла, дохла.

Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.

— Охороня-ати! — верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.

Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.

Попереду три дні й три ночі.

* * *

Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:

— Звелено взяти живим.

— Живим сам бери, — відповів незнайомий сварливий голос.

— Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!

— Мені самому життя миле!

— Зажди, — утрутився начальник варти. — Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?

— Чу-ю, — хрипко вимовив Розвіяр.

Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою — бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.

— Вийдеш — не зачепимо.

Розвіяр мовчав.

— Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?

— Не погрожуй, — сказав Розвіяр. — Нацькую.

— Ах, то ти так…

Зробилося тихо.

— Наказ чули? — знудьгованим голосом спитав гінець.

Начальник варти вилаявся.

— Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш — володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш — ми не стрілятимемо.

— Вистрілите.

— То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!

— Зажди, — сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. — Ти, тварюко. Хто мене вб’є — того вбий одразу. Ясно?

Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.

Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.

— Поряд, — сказав Розвіяр личинці.

Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий — хай ненадовго.

— Гаразд, ведіть.

І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.

* * *

Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги — і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.

Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше — володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є — того вбий одразу».

— Стій.

Розвіяр зупинився.

Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.

— Веліли впустити. Самого. З тварюкою.

— Як?! Та бути такого…

— Наказ! — гаркнув чоловік, що заступив собою двері. — Наказ володаря!

І обернувся до Розвіяра:

— Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!

Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.

* * *

Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.

Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, — але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.

Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного — і такого проникливого погляду.

Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.

— Ти хочеш пити?

Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув — точніше, смикнув головою.

— Пий, — рука з перснем указала на воду.

Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.

— Навіщо ти розбив шкаралупу?

Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч — і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.

— Вони б мене вбили.

— А тепер — ти думаєш вижити?

Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.

Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.

— Хочеш убити мене?

Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч — і завжди підкорялась.

— Я тільки хочу жити, — повільно сказав Розвіяр.

— Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?

Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.

— Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, — промовив Розвіяр, не спускаючи очей. — Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.

— Ти торгуєшся, — володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. — Зі мною.

— Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.

— Накажи.

Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, — це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.

Він зрозумів це й