Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

* * *

Людьми війни (беллаторес) були воїни княжої дружини. Спочатку цей збройний колектив, підлеглий князеві-ватажку, мешкав на княжому дворі, годуючись, вдягаючись і озброюючись коштом володаря. Про вартість утримання дружини свідчить такий факт: Ярослав Мудрий, який до здобуття київського престолу княжив у Новгороді, щорічно збирав тут три тисячі гривен данини, третину з якої залишав на утримання своїх воїнів – даяша дружине на оружие.

Первісно княжа дружина складалася зі строкатого люду – найманців-норманів, войовничих угрів та відірваного від власних общин місцевого юнацтва (пор. розд. І, § 3). Проте з часом збройна служба князю поступово ставала спадковою – воїн заступав місце отця свого. Таку вірну дружину за давньоруським кодексом цінностей князь мусив шанувати, веселитися (тобто бенкетувати) і бесідувати (тобто радитися) з нею. Дружинник, зі свого боку, служив у надії здобути честь від свого князя. Реальний зміст поняття честі, часто згадуваного у давньоруських пам'ятках, дискусійний. За гіпотезою Юрія Лотмана, воно не тільки символізувало духовний знак рицарської гідності, але й пов'язувалося з матеріальною винагородою.

Добра дружина була опорою, і окрасою князя, оточуючи його у повсякденному житті та допомагаючи у всіх його діях. З часом, коли функції правителя ускладнились, а державні структури почали набувати більш розгалужених форм, рядові дружинники під назвами під'їздних, вирників, рядовичів, мечників, отроків, дворян, дітських та ін. обійняли посади княжої адміністрації, відаючи збором податків, судом, господарськими справами тощо. Дуже рано з-поміж вояцької маси виділилася верхівка дружини – старші мужі, що займали головні посади у військовому командуванні та управлінні (тисяцький, воєвода, посадник), складаючи раду наближених князя. Вже в найдавніших пам'ятках XI–XII ст. ці люди носять назву бояри, чи боляри,[18] як позначалися особи вищого рангу придворної ієрархії. У такий спосіб почала складатися військова аристократія, в середовищі якої на зміну принципові особистих заслуг пробивав собі дорогу середньовічний принцип "благородства крові" – вродженої переваги, зіпертої на особисту доблесть, вправність у бою, фізичну силу. Поняття знатності роду, тобто "благородства" з народження, що є запорукою достоїнств, успадковуваних з покоління в покоління, додатково підсилювалося тим, що дружинна боярська верхівка поповнювалась представниками родоплемінної знаті. Лучьшие мужи тієї чи іншої землі, нарівні зі старшими мужами княжої дружини, згадуються вже в оточенні Ігоря Старого і Володимира Святославича. Ще помітнішою стає їхня роль при дробленні Київської держави. Засновуючи власні династії на удільних отчинах, ті чи інші княжі гілки неминуче спиралися на місцеву знать, розраховуючи на її підтримку. Водночас разом зі своїми князями переміщувалася в регіони і дружинна верхівка, поступово набуваючи регіонального характеру – чернігівського, смоленського тощо. Перемішання військової аристократії з нащадками родоплемінної знаті земель, яке при цьому неминуче відбувалося, витворювало вже по суті якісно новий склад еліти, хоча назва її залишалася попередньою – аж до татаро-монгольського нашестя руські джерела всю знать взагалі, пов'язану службовими відносинами з князем, називають боярами.

За службу бояри отримували корм від князя, тобто право на користування частиною податків з населення, що мешкало на відповідній території. Дискусійним залишається питання про час виникнення боярського землеволодіння. Нині точка зору Бориса Грекова та його послідовників, які датували появу боярських отчин X (і навіть IX) століттями, не поділяється дослідниками. Їх існування або практично заперечується взагалі, або обережно датується для Новгорода та Північно-Східної Русі – XII, а для Києва – кінцем XI ст.

Не менш спірною, ніж питання про появу боярських отчин, є проблема виникнення землеволодінь, які надавалися боярам чи дружинникам на обумовлений строк для матеріального забезпечення їх служби, сигналізуючи про "осідання на землю" збройного прошарку за таким самим принципом, який можна порівняти з формуванням рицарського ленного землеволодіння Західної Європи. За припущенням Бориса Рибакова, земельні наділи такого типу мусили існувати в Київській землі вже в XII ст., оскільки її прикордонне становище примушувало князів утримувати особливо значні резерви кінних дружин. Проте більшість фахівців не поділяє цієї думки, вважаючи, що службових земельних пожалувань в давньоруські часи взагалі ще не було. Виняток складала тільки Галицька земля, де на середину XIII ст. виробився навіть спеціальний термін держання, котрим, на відміну від отчини, позначали тимчасову земельну данину, жалувану під умовою служби. Ця практика, яка вирізняла Галичину з-поміж інших земель, може бути пояснена як особливістю взаємин князів з місцевими боярами (див. наступний параграф), так і впливом західних сусідів, уже втягнутих у систему рицарсько-ленних відносин – Угорщини та Польщі.

* * *

Найчисленніший клас мешканців Русі, як в усі часи серед усіх народів, складали "люди праці" (laboratores). Втім, слово "праця" – пізнє, княжа Русь його ще не знала, позначаючи фізичні зусилля поняттями труд і робота. Труд (у дослівному значенні терпіння, тяжкість, мука) був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом – поревнованієм. Трудитися означало або воювати (звідси – ратний труд), або вправлятися у християнській досконалості. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями работати, робота, похідними від слів раб, роба, що вже саме по собі досить прозоро пов'язується з принизливим відтінком змісту. Працювати руками як раб – работати – було долею простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним воїна чи церковнослужителя.

Групи людності, зайняті роботою, надзвичайно різноманітні, а різниця між ними не завжди надається на однозначне тлумачення. Причиною цього є те, що в поле зору книжників і літописців трудящий люд, на відміну від князів чи знаті, потрапляв хіба випадково, і це унеможливлює реконструкцію життя міського та сільського населення з бажаною повнотою. Відштовхуючись від писемних та археологічних пам'яток, Петро Толочко виділив серед городян-ремісників кілька своєрідних "секторів", співвідносних з типами ремісничого виробництва. Перший, найчисельніший, утворювали майстри, залежні від князів та бояр, які і мешкали, і працювали в міських садибах-дворах своїх господарів, виготовляючи на їхню потребу ужиткові та ювелірні вироби, зброю тощо. На аналогічних засадах, тобто з використанням праці залежних майстрів, організовувалося ремесло у церковно-монастирських осередках, яке задовольняло потреби церковнослужителів в одязі, взутті, предметах побуту. Особливу галузь складали допоміжні ремесла, що супроводжували іконописання, оздоблення предметів культу та виготовлення книг: ченцям-іконописцям асистували ремісники-підмайстри, переписувачам книг – палітурники, мініатюристи, ювеліри та емальєри, які прикрашали книжкові