Читати книгу - "Пригоди Румцайса (на украинском языке)"

А що було іще дивовижніше — біля ліжка стояв королівський олень з пишними рогами.

— Що ти тут робиш?

— Я вже зробив, — відповів олень.

— Де Румцайс? — ледве вимовила Манка.

— Там, де він мусить бути, — сказав олень і тихо вийшов з печери.

Дивна і далі була та ніч. Аж до самого ранку здавалось, ніби в Ржаголецькому лісі хтось бив об твердий камінь іще твердішим кулаком.

Наступного дня за велінням пана князя зійшлися їчинці на галявині в Ржаголецькому лісі — і заможні городяни, і вбогий люд. Усі пасли очима пам'ятник, запнутий білим полотном.

Чекали тільки на князя і Майолену. Десь за годину хтось закричав, що чує, як од Їчина рипить кінська збруя. І от пана князя й княгиню Майолену вже несуть на галявину в дорожніх ношах. Княгиня так і лишилася там сидіти, а князь виліз із ношів, махнув двома пальцями на всі чотири боки і милостиво промовив:

— Мої вірні піддані, я підготував вам надзвичайну несподіванку. Про неї говоритимуть по всій імперії. Зараз я потягну за мотузку. Вуаля!

Заграли сурми, і князь потяг за ближчу мотузочку. Одна полотнина впала додолу. На п'єдесталі стояв вирізьблений з каменю князь. Підборіддя він підпер ціпком і з погордою дивився вниз.

— Оце я, — пояснив усім пан князь.

Він простяг руку до другої мотузочки і смикнув за неї. Впала додолу друга полотнина.

— А оце він, той Румцайс!

Біля ніг кам'яного пана князя, скулившись, стояв навколішки кам'яний Румцайс.

Князь знову звелів заграти сурмачам і гордовито промовив:

— Ти вічно стоятимеш тут, Румцайсе, на колінах і з благанням простягатимеш до мене руки.

Але в цю саму хвилину Румцайсова постать раптом розігнулась і відважила панові князю такого ляпаса, що той розвалив собою сажень дров аж десь край галявини.

— Звідкіля ти взявся тут, Румцайсе? — ошелешено вигукнув князь.

А було це так. Коли опівночі королівський олень таки вибив ратицею всю хворобу з Румцайсового тіла, наш розбійник устав, пішов на те місце, де стояла скеля, розтрощив своїм дужим кулаком своє кам'яне зображення і сам став на його місце.

— То як же ти туди потрапив? — князь налився малиновим кольором.

— Панові князю треба б краще розбиратися, де людина, а де камінь, — спокійно відповів Румцахіс.

Їчинці загукали:

— Ура! Ура!

І це був край князівській славі.

Гай-гай, якщо панові князю доведеться вхопити ляпаса від розбійника, то вже тому князю лишається людської пошани стільки, що її й горобець склює.

Тому княгиня Майолена звеліла покласти пана князя в ноші і, минаючи Їчин, поспішили вони просто у Відень, до імператора.

А ззаду за ношами подріботів лакей Фріцек.

18. Як Румцайс вигнав велетня із Ржаголецького лісу

Після того, як пан князь і княгиня Майолена втекли з Їчина, Румцайс іще три дні стеріг імператорську дорогу, щоб князь не надумав часом повернутися.

На четвертий день прийшов Румцайс до Манки в печеру, ліг на ліжко з ялинових кругляків і промовив:

— Ну, того, що нас найдужче турбувало, ми позбулися. Тепер я трішки спочину.

І заплющив очі, щоб злегка, по-розбійницькому, задрімати. Та в цю мить до нього підсіла Манка.

— Не хочеться мені перебивати твій сон, Румцайсе, але через того князя занедбав ти дрібніші розбійницькі справи. Вчора була тут поштова сойка і розповіла, що до нас у ліс наміряється якийсь лихий велетень із Праховського скелища.

— Ті велетні добрячі крикуни і грабіжники, — похитав головою Румцайс.

І саме в цю хвилину хтось знадвору так постукав у скелю, що просто перед Румцайсом упав шмат стелі.

Румцайс вибіг із печери.

Надворі стояв велетень: старий бук сягав йому лише до пояса.

У ту ж мить велетень гукнув згори, ніби з хмар:

— З завтрашнього дня цей ліс — мій! А ти, Румцайсе, забирайся звідси геть!

Румцайс набрав повні груди повітря і закричав:

— Я цей ліс зумів оборонити від самого пана князя і обороню від будь-кого! І від тебе теж!

— Хотів би я бачити, як ти це зробиш, — загримів велетень і зареготав так, наче над краєм прокотився грім. — Але через те, що сьогодні в мене добрий настрій, прийду я після кави ще раз до тебе і будемо змагатися за Ржаголець: хто більше повалить дерев.

І велетень потупав назад до своїх скель, щоб добре виспатися перед змаганням. По дорозі зачепився головою за хмари так, що відразу почало збиратися на грозу.

— Ти диви! Із цим громобоєм так просто не розійдешся, — мовив Румцайс до Манки. — Такий дядько тільки поворухне мізинцем і враз розчахне дерево від вершечка аж до низу.

Манка добре знала, що важкі думки забирають у людини силу. Тому вона всміхнулася до Румцайса любенько і сказала:

— Знаєш, краще скочу я до льоху, принесу горнятко меду, і ти трохи підкріпишся.

І побігла по мед.

У лісі тим часом темнішало й темнішало. Десь над Їчином спалахнуло кілька далеких блискавок і прокотився грім.

Потім гримнуло зовсім близько, і Румцайс побачив, як од льоху мчить Манка із горнятком меду в руках.

— Оце так! Ти тільки поглянь сюди, Румцайсику!

Поставила вона горнятко перед Румцайсом. А мед мовби кипить увесь, щось там ворушиться і перекидається.

— Що воно таке? — здивувався Румцайс.

— Блискавка! — відповіла Манка. — Впала просто у мед.

Румцайс скочив з каменя.

— Гляди, щоб тобі не зашкодила!

— Та де там, — заспокоїла його Манка, — вона ж уся в меду і ледве ногами ворушить.

Тим часом у горнятку щось затріщало. Блискавка вистромила голову з меду і сумно сказала:

— Так погано мені ще зроду не бувало. Ніколи вже я, мабуть, не повернуся назад на моє рідне небо.

В горнятку щось зашелестіло і здалося, ніби блискавка плаче.

— Бідненька! — щиро зітхнула Манка.

Румцайс саме вчасно нагадав їй:

— Ти тільки сама сльози не пусти, а то зовсім її згасиш. Краще потримай горнятко, а я ту блискавку витягну, щоб не стало з неї тут грудки меду.

Манка міцно вхопила горнятко за вушка, Румцайс змастив собі руки борсучим салом і спритно витяг блискавку з меду. Чистенько її витер, вишарував ганчіркою і поставив на землю.

Дівча з блискавки було хоч куди. Не стояло на одному місці, стрибало, кожна жилочка в ньому так і грала. Полізла блискавка рукою у вогняну