Читати книгу - "Небесна стріла"

— А що адвокат? — запитав отець Бравн.

Фінз хвилинку помовчав, а потім повільно, а це було йому зовсім не властиве, відповів:

— Трейл справив на мене дивне, знаєте, враження. У своєму чорному одязі він виглядав, як дженджик, а водночас у ньому було щось великосвітське. Він носить пишні чорні бакенбарди, що є рідкістю ще з часів королеви Вікторії. У нього доволі серйозне обличчя, та й тримається він з гідністю. А час від часу, ніби забувшись, раптом посміхнеться. І коли він отак показує зуби, то від його поважности не залишається й сліду, навпаки, тоді він виглядає якимось улесливим. Можливо, він просто почувається невпевнено, і тому постійно крутить свою краватку або поправляє шпильку до краватки. До речі, вони такі ж красиві й незвичайні, як і він. Якби я міг на когось подумати… та ні… це неможливо, навіть не намагатимусь. Нікому не відомо, хто це зробив. І нікому не відомо, як це було зроблено. Хоч є один виняток, і я саме хотів вам про це розповісти. Хто це зробив — знає собака.

Отець Бравн зітхнув, а потім неуважно промовив:

— Ви були у них як друг молодого Дональда? Він також ходив з вами на прогулянку?

— Ні, — посміхнувшись, відповів Фінз. — Цей гультіпака пішов спати лише на світанку, і прокинувся, коли ми вже пішли. Я йшов з його кузенами, двома молодими офіцерами з Індії. Наша бесіда була доволі тривіяльною. Старшого, здається, звали Герберт Дрюс, він цікавиться кіньми. Так-так, він ще нам розповідав, що купив кобилу, і критикував її попереднього господаря. А потім його брат Гарі почав розповідати про свої невдачі в Монте-Карло. Я згадую все це лише для того, аби ви зрозуміли, що наша бесіда була буденною і банальною. В нашій компанії загадковим був лише пес.

— А якої він породи? — запитав священик.

— Такої ж, як і мій, — відповів Фінз. — Я ж пригадав цю історію, коли ви сказали, що не варто зі собаки робити собі божка. Це великий чорний мисливський пес, кличка — Морок. До речі, кличка доволі промовиста, бо його поведінка ще темніша і загадковіша, ніж саме вбивство. Ви, напевно, знаєте, що будинок і сад полковника Дрюса розташований неподалік від моря. Ми пройшли берегом десь з милю, а потім повернулися назад, дорогою минули чудернацьку скелю, яку місцеві мешканці називають Скелею Долі. Вона складається з двох брил, і верхня, здається, от-от впаде. Скеля не дуже висока, та її контури навівають жах. Принаймні на мене. А мої молоді супутники навряд чи милувалися живописним пейзажем. Можливо, вже тоді я щось відчув: хтось із кузенів запитав, котра година і чи не пора вертатися, і тоді я подумав, що неодмінно треба дізнатися, котра година. Ані в Герберта Дрюса, ані в мене не було годинника, і ми покликали його брата, який трохи відстав від нас, бо зупинився біля огорожі, щоб розкурити люльку. Він голосно відповів нам, що була без двадцяти хвилин п’ята вечора, і його голос у цих спадаючих сутінках видався мені якимось зловісним.

Так, ніби він проголошував щось страшне і неминуче. Він зробив це ненавмисне, звичайно ж, та вже незабаром ми довідалися, що саме в ці хвилини прийшло горе. На думку доктора Валантена, бідолаха Дрюс помер о пів на п’яту.

Брати вирішили, що можна ще з десять хвилин прогулятися, і ми попрямували піщаним берегом, кидали у море камінці, навіть палки, щоб пес міг поплавати, приносячи їх назад. Однак на мене сутінки діяли трохи гнітюче, а сама тінь дивної скелі, здавалося, погрозливо нависає наді мною. А потім трапилося щось дивне. Герберт закинув у воду свій ціпок, Морок поплив за ним і приніс господареві. А потім свій ціпок у море закинув і Гарі, собака знову побіг у воду, потім раптом зупинився, до речі, це було саме о пів на п'яту. А потім пес задер голову і почав жалібно вити, здавалося, він аж стогнав, — чогось подібного я в житті ще не чув.

— Що це за чортівня діється з собакою? — запитав Герберт, та жоден з нас не міг відповісти.

Пес вив і вив, потім замовк, запанувала тиша, і майже відразу ми почули новий звук. Це нагадувало жіночий крик, його було чути десь з-за огорожі. Тоді ми не відразу зрозуміли, хто це кричить. А згодом довідалися, що це кричала міс Дрюс, коли побачила тіло батька.

— Припускаю, ви відразу ж повернулися додому? — терпляче запитав отець Бравн. — А що трапилося тоді?

— Я розповім вам, що трапилося далі, — доволі похмуро відповів Фінз. — Коли ми повернулися у сад, то відразу побачили містера Трейла, адвоката. Я, як зараз, бачу його чорний капелюх і чорні бакенбарди на фоні блакитних квітів, які широким пасмом простяглися аж до альтанки. Я також чітко пам’ятаю, що сонце саме заходило, і скеля в його променях виглядала особливо зловісно. Адвокат стояв у тіні, його обличчя не було видно. Але, присягаюся, я бачив, як він посміхався, показуючи білі зуби. Як тільки Морок побачив містера Трейла, він відразу кинувся вперед і почав гавкати, як скажений. У цьому гавкоті відчувалася запекла ненависть. Адвокат зіщулився і кинувся навтьоки поміж рядами високих квітів.

Отець Бравн раптом різко підвівся.

— Тобто, ви хочете сказати, що пес звинуватив містера Трейла? — вигукнув він. — Злочинця нібито звинуватив пророчий пес? А ви раптом не помітили, чи поруч не пролітали птахи? Зліва чи справа? А з авгурами[5] ви консультувалися? Сподіваюся, ви здогадалися розрізати псові живіт, щоб обстежити його нутрощі? Ви, язичницькі гуманісти, використовуєте саме такі псевдонаукові аргументи, коли вам раптом заманеться відібрати в людини життя і честь.

На якусь мить