Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Обираючи вранці що вдягнути, вона запитувала себе не «як хочу виглядати», а «що хочу відчувати». І це допомагало. Друзі говорили, що Всесвіт влаштовано просто: на два метри глибше копай і відходь на п'ять кроків убік, щоб подивитися на ситуацію зі сторони – тоді життя буде дійсно чимось важливим, а не мріями про щось важливе. Потрібно було дати часу змін можливість її наздогнати.

Знайшла книжку Сенкевича і вирішила перечитати. Однойменний памфлет Хвильового її свого часу вразив, але тут історія інша, хоча питання «Куди йдеш?»25 так само полишає за собою сум’яття. За переказами, це запитання апостол Петро поставив Христу, а той відповів: «У Рим, щоб знову прийняти розп’яття». Вона зрозуміла, чому втрачають голови і розв'язують війни або присвячують своє життя тому, щоб описати це словами, і вчилася бути терплячішою до людей, хоча ті навряд помітили її завзяття.

Можливо, їй у них не вистачало глибини занурення. Та ті, які повинні бути у житті, обов'язково у нього прийдуть. Просто, можливо, поки ще десь у дорозі. Змайструвати б для них ліхтар, що світив би волошковим світлом, прокладаючи шлях невагомо і непомітно, закликаючи ніби інструментальна п'єса для фортепіано, яку добре грати в ранковій тиші.

Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, розглядаючи, ніби турботливий антиквар, і усе, що їй було потрібно – сім нот, бемоль, дієз і бекар. Тим часом мелодії Філіпа Уеслі і Джефа Баклі нагадували, що по-справжньому прощатися вміють ті, у кого два серця, бо одне з них легко перетворити на попіл.

Музика взагалі здатна поділити тебе навпіл, коли здається, що ось-ось злетиш, а потім крила наливаються свинцем і тягне на дно. Тексти пісень ніби шовкове сукно огортають, прохають закрити очі, забути про дійсність, чіпаючи струни душі. Клавіші володіли власною пам'яттю, привязуючи її до людей, пори року і почуттів, повертаючи у місця, де була щаслива: у поле волошок і на початок доріг, де вона відчувала себе частково знайденою, але продовжувала пошуки.

Світ інколи розгойдується як диско шар і ти разом з ним до дзвону у вухах. Стомлюєшся від «привіт» і «як справи» у рюкзаку на плечах і здається, ніби серце захлинеться і розірветься, в ньому занадто багато крові і глибоко всередині, там, з вивороту – ти не зі сталі, а олова. На перший погляд все добре, а ти не знаєш як жити далі. Ти ніби один зі «скляних людей» Селінджера26, для яких цей світ чимдалі, тим більш грубий.

Знаєш, я учора прочитала, що повітря в Арктиці настільки сухе і холодне, що можна почути, як хтось говорить на відстані кількох кілометрів від тебе. Взимку там ніколи не встає сонце, зате влітку воно ніколи не сідає, від чого цілодобово світло. Уяви себе там, мій арктичний друже, і поки розкриті двері поруч з серцем, – нам поговорити потрібно дуже. Якщо твій шлях і лежить через Долину сліз, пройти його тобі допоможуть друзі і близькі. І тоді, пройшовши цей шлях, ти зможеш вийти до нових, невідомих горизонтів.

Потрібно тільки змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь. Ти – просто дитина, яка обпеклася на молоці. Часом усі ми такі – боїмося, що нас образять чи зачеплять рани старі. Оберігаємо наше внутрішнє «Я» від ударів ззовні, – і платимо за це тим, що нас не досягають ті імпульси, які могли б бути для нас корисні.

Немає ніякої біди в тому, що одного разу світ перевернеться з ніг на голову – ти просто ще гостріше відчуєш себе собою. Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Ми б читали одне одного як програмні коди, компілятором долаючи суперечливі епізоди. (Не знадобилися б блискавковідводи). Менше б сварилися, більше розумілися. І місце під сонцем резервували оператором присвоєння. (Подальша доля викликала б менше занепокоєння). Головне – закривати усі дужки. (А у житті інколи – палити мости). А якщо ні – програма зациклиться (як кожен з нас на самому собі), безперервно обраховуючи масиви інформації (подібно до нас, витрачаючи час на сенсації), шукаючи одне єдине значення. Все, що фальш – то нуль, істина – одиниця. (Тоді подруга і зрадниця не мали б одного на двох обличчя).

Знаєш, тут нічого не поробиш, ми «переростаємо» людей, точнісінько так само як більше не носимо старі джинси, бо вони нам по щиколотки. І зовсім неважливо, що вони таять в собі спогади, що та латка залишилася після невдалого падіння, а ось в тій кишеньці досі лежить монетка на удачу. Так і з людьми, іноді вони починають тягнути нас вниз. Ідеально підходили один одному колись. Такі розгублені, холодні і нещирі зараз.

Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Є лише 1024 символи значущі, у кожній умові – 256 рівнів вкладення (стільки ж з кожної ситуації виходів), мітку ставиш і goto27. (Жодного додаткового успіху інгрідієнту). У такої програми лиш один backdoor28, це не життя, а демо-версія його і неможливо прийняти найцінніший дар – дар уразливості.

У реальності насправді доволі цікаво. Досягнувши дна, відштовхуйся вгору і не здавайся. Нікому не дозволяй говорити, що ти чогось не зможеш і прагни того, щоб твої речі, принципи і думки збігалися з тим, як ти завжди жити хотів. Бо каменями, які правильно покладені, можна побудувати щось невимовно гарне і будь-яке «а раптом» перестане існувати. Треба лише змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь.

Пізній вечір. Виходиш з аудиторії. Закінчилася пара з філософії, у голові досі критичного раціоналізму теорії і ти ще не знаєш, що внизу тебе чекають поодиноко протоптані іншими аспірантами стежинок траєкторії.

Наглухо заклеєні вікна у переходах між навчальними корпусами не рятують від холоду, але чи варто у тому винити лиш погоду? Іноді ти не відчуваєш тепла без жодного приводу і улюблена робота не завжди приносить насолоду, але, якщо не поспішатимеш до виходу, то побачиш картину під гілками глоду: усе, що не забарвлене снігом, залишається безбарвним