Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Визираєш, завмираєш і точно знаєш – він був тут щойно, йшов довго. Перед тобою розстеляється магічний світ дерев в мереживі, сліди на мармурових сходах несміливо вигадливі, промені ліхтарів сяйнозаспокійливі, а автівки здаються заснулими до весни, під шаром снігу зовсім неквапливі і несміливі.
І ти видихаєш… Споглядаєш затишні старі будинки і легенду про доньку магната Володарського згадуєш30. Її привида ти сьогодні навряд зустрінеш, але точно знаєш – розпочинати відлік зими, мов нового кохання, треба ввічливо, аби закінчити його такою ж чистою. Не бути оповитою у грудні тугою, не ревіти у січні від самотності белугою, не дозволити лютому остаточно розірвати невагомі ниточки твого натхнення однією лівою, бо у березні страшенно хочеться бути знову щасливою.
Морозно і безвітряно. Тільки вікна затишних старих будинків у темному оксамиті споглядають сумовито. Ними стільки людських стежок побачено і усього того, що нами майже втрачено. Проїхало авто і знову чути як скрипить під ногами сніг. Ти йдеш і думаєш, що у якомусь з цих будинків Шолом-Алейхем дописав повість про Тев’є, який ніколи не йшов проти совісті. І тієї ж миті власні негаразди перетворюються на пап’є-маше, їх можна причепурити і носити прикрасою на зап’ясті.
У пекарні ліворуч випікають булочки і від запаху, яким розбавлений холод, хочеться закрити очі, розпустити себе на петельки-ниточки і знову зібрати докупи по шматочкам. Може, є сенс у тих теоріях раціоналізму. Життям треба йти як по проміжним точкам. Карл Поппер говорив, що не треба ані догматизму, ані релятивізму, претендувати на володіння істиною і закриватися від світу власних уявлень павутиною. Треба лише вміти слухати. З відповідей на сьогодні – ще одна зима, однак і запитань у тебе нема.
Хоча, ні. Одне є, бо тобі цікаво, чи в його місті сьогодні теж перший сніг як тут, у твоєму другому Єрусалимі, заснованого Бопланом31, що ніби зійшов зі сторінок твоїх улюблених книг, але ніяких новин не чутно і ти наче гудзик, що закотився і десь там, під диваном.
Майже навчилася приділяти усю увагу тому, що на разі важливо, і ця наука далася нелегко, але воно було того варте. І от, маєш – спогад спалахує раптово і щемливо, лоскоче горло неочікувано-негаданою радістю, наче вино ігристе, і кленом проростає у тобі вогнистим. Деякі фрази пам'ятаєш майже дослівно, зловила себе на тому, що використала його мовні звороти нещодавно. Сніг сипле поволі і плавно. Твої слова монетками лежатимуть на самому дні його душі, непомітні на фоні тих, що яскравіші. Якщо він від тебе далеко, то як ти наважишся йому заважати?
Затишні старі будинки тобі б розказали, адже ти вмієш слухати, та вони теж не знають, що відштовхнуло його і змусило мовчати. Безмовність буває покаранням, часом, що може крізь пальці тікати, доводячи тебе до нестями. Думати про все це – відрада і прокляття. Ми тужимо за неможливим і недосяжним із найбільшим завзяттям.
У кожного є люди, які дають сили жити. Вони чомусь думають, що мають щось доводити або відповідати нашим очікуванням і сподіванням. Насправді робити щось інше, окрім як бути і радувати своїм існуванням, непотрібно. Це все, про що можна їх прохати: просто бути у твоєму житті.
Якщо їх тимчасово немає, йдучи повз затишні старі будинки, ти відчуваєш, ніби тебе за руку бере сам Бог. Він простягає тобі мандаринки і, наче малій дитині, пояснює, що трапляються незаплановані на шляху до кращого затримки. Та ти все встигнеш, лише не поспішай, дай собі раду, візьми трохи часу або скільки потрібно. Не буває зарано, лише запізно.
Моєї сили береги і натхнення глибока рікаЯкось прочитала, що у народів Півночі більше вісімдесяти слів для позначення снігу. Напевно, якщо щось для когось є важливим, то для його опису знаходять способів приблизно тисячу. Щодо мене, намагаюся знайти слова, щоб пояснити, де лежать моєї сили береги і натхнення глибока ріка.
Географічно десь на обох берегах Дніпра, там, де парки, бульвари і соснові ліси навколо міста, а за містом дачний будинок і спогади про часи, коли дерева були вищими і можна було спуститися в сад, сісти за стіл у альтанці, випити склянку молока з теплою булкою – і відчути себе до неможливості щасливою.
Зараз моїм натхненням стають люди навколо мене. Мені надзвичайно щастить на талановитих. Мої батьки талановито не лише виховували мене, а й лікували інших і рятували життя, мої педагоги відкривали у мені нові грані і навчали дійсно важливим речам – відповідальності, наполегливості, впевненості і доброті. Ті, хто оточують мене, талановито одягаються, печуть торти, організовують масштабні заходи, готують каву, перетворюючи професії на забаву. Я не вірю тим, хто твердить про свою бездарність. Талант це не обов'язково щось пов'язане з мистецтвом і публічністю. Просто у когось щось виходить легше і краще, ніж у інших. І це надихає.
Кожен з нас – цілісний і унікальний, навіть якщо сам він не згоден з цим твердженням і вважає себе посереднім. Розумієш, у нас у всіх різні вихідні позиції і початкові характеристики, але завжди є щось таке, що з тобою до кінця віку, дано від природи і все тут. Та ж впертість, вміння малювати чи поєднувати спеції або просто заражати інших своїм сміхом. Що завгодно. Важливо, що хтось може намагатися повторити, але у нього ніколи не вийде так само легко, адже він буде практикуватися і працювати, у тебе ж ця навичка від природи.
На одному з наукових конкурсів я зустріла дівчину, яку абсолютно не сприймала як конкурента і поселила у серці одразу, бо вона уся складається з натхнення і вогник нашої дружби досі не загасили жодні вітри. Подруга, яку я знаю з шостого класу, малює на моїх нігтях запаморочливі картини і я зберігаю усі її хенд-мейд подарунки. Інша говірлива дівчина, з якою ми познайомилися у класі дев’ятому і спочатку не надто сподобалися одна одній, вміє розповідати історії з життя так весело і щиро,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танці у напівтемряві кімнати», після закриття браузера.