Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Хтось відчуває простір, хтось звуки і кольори. Мене захоплював осмислений фрістайл Noize MC, віртуозна гра барабанщика Джона Бонема, «Водяні лілії» Моне і усе те, що творить у твоєму мікросвіті маленькі дива. У пісні «Anthem» Леонарда Коена є слова: There is a crack in everything, that's how the light gets in32. Я про них завжди пам'ятаю, коли хтось робить щось краще за мене або у мене не виходить довести справу до досконалості, хоч помри. Я приймаю це як дар моєму особистому богу недосконалості і не переживаю особливо, моя сила в чомусь іншому. Якщо дізнаюся у чому саме – неодмінно розкажу. А до того часу я буду пам'ятати моменти і людей з якими добре без туги і печалі.

Снігом засипало вулиці. Ніхто не очікував такого зими фіналу, хуртовина подружилася із вітром крижаним і помалу мешканців міста у домівках забарикадувала. Я обдумую чудову фразу, яка з вуст Кареніної на балу прозвучала: я не танцюю, коли можна не танцювати.

Як грати у покер: якщо гравець затих – у нього хороша карта. Останні кілька тижнів я перестала транслювати свій мікросвіт і воно було того варте. Римський філософ Сенека, пишучи листи уявним друзям, переконував: мале горе – красномовне, а велике – ні. Якби ж мала мікроблог, то його суть передав би сумний монолог на сімдесят сім слів. Скінчився сон. Сьогодні середа. Сумує на столі сніданок. Сто сорок справ. До сьомої секунда. Сьома. Спішно складаю в сумку спогади, страхи. C`est la vie. Сама собі сьогодні сценарист. Не слухатиму синтетичний симфоджаз. У серці справжній соул, смуток, сміх. Для сліз, як снігу в серпні, – не сезон. Сучасний світ – сумбур і сум`яття. Він спантеличений, сполоханий, спустошений. Суворий спринт і сардонічний сміх у спину як стандарт. Сторінка соц. мережі – спасіння. Сховатися за статусом. Не спізнюйся, свої вже всі онлайн.

Добре, що його немає, бо культи буття собою і життя одним днем – пусте. Розхолоджується розум і тіло теж – складніше дивитися далі, бачити глибше, уникати меж. Це не означає, що я не танцюю більше, просто тепер в напівтемряві своєї кімнати. Нісенітницям у своєму житті ми приділяємо невиправдано багато уваги.

Як полюбляла говорити Коко Шанель – усе у наших руках, тому їх не опускай. Я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки не зрозуміла, що шрами на сухожиллях роблять мене сильнішою. Шкода, що немає акційної пропозиції зібрати шрамів десять і отримати нову шкіру, але я й без того стала товстошкірою до сумління докорів і в людях розчарування. З часом глибше вростала у найближчих, не наважуючись покидати місця своєї сили, де моє коріння. Ховала шрами під одягом, дозволяючи вичати лиш контури.

Зима не бажала здавати позиції і незримо торкалася серця, наспівуючи у навушниках прохання називати її по імені, щоб кожен відтінок засяяв, бо ми з нею – світло, і нам більше не відомий буде страх33. Напевно, дорослішаєш, коли починаєш досушувати до кінця взимку феном волосся. У якийсь момент здалося, що ці холоди тут навічно.

І ти думаєш, що програти весні – то, певно, не найприємніша річ для зими. Бо це як програти суперниці, коли очікування усіх на її стороні, вона молодша, вродливіша і бере участь у щорічному благодійному марафоні. Ну і як тут виграти на її фоні? Ніяк. От і я про те. У якийсь момент стомлюєшся від самопорівнянь з кимось ще, а від питання «що зі мною не так?» тільки гірше стає, бо ти звикаєш до лежання на зручній канапі у власній голові, мовляв «Ти дійсно хочеш поговорити про це?». Бо ідеї власної дефективности взяли не зі стелі. Коли, заради жарту, проходиш тести на визначення особливостей характеру, у кінці думаєш: як люди взагалі у ході еволюції уціліли? З твоїм щастям – максимум півтора століття прожили б.

І ти копаєшся натхненно і безперервно у собі. Замість того, щоб жити. Починаєш забувати, що є така штука як «внутрішній чарт». Страшенно важливо залишатися в ньому на перших місцях, а не нижче десятої сходинки. Тоді з часом раптом відмітиш подумки, що знаєш як себе поводити під час незручного мовчання, вмієш підбирати собі одяг без сторонніх втручання, а масивні прикраси тобі насправді личать (от тут несподіванка) і нові парфуми обираєш без пручання. І усе, що раніше здавалося недосяжним, чужородним, нетутешнім і занадто для твого буденного життя ідеальним стає звичним як магнітоли у авто звучання.

Ти виходиш за межі напівтемної кімнати своєї. Хай танцюється. Ніхто не дивиться. Витанцьовуй з себе усе те, що не виписується і не вимовляється, але всередині вже не стримується. Ти відчуваєш життя як ще не любов, але вже симпатію. Тому серце б'ється чесніше, відчайдушніше і сильніше. Хай танцюється під його ритм. Звичайно, є ще вчинки, які для тебе завеликі: попросити за вікову образу вибачення, самій запропонувати піти на побачення, змінити оточення. Ти нарешті стаєш зібраною людиною як у книзі «Наївно. Супер»34. І це вже поняття філософії, а не психології, бо зібрана людина не має «хвостів» у вигляді побоювань зробити що-небудь не те і пошити себе у дурні, не кліпнувши оком. Красива подорож довжиною в твоє єдине життя, подібно до будь-якої дороги, починається з першого кроку. Ще тиждень чи два – і фіалки з нарцисами витіснять з голови думки щодо довгої зими. Тому хай танцюється. Ніхто не дивиться.

Визираємо з вікна аудиторії і вигадуємо красивим людям на протилежному боці вулиці красиві історії. Не знаю, чому ми так швидко знайшли з тобою спільну мову – може, через те, що мені важко звикати до жіночого колективу, а тобі теж треба з кимось про футбол, кіно і автомобілі поговорити. Часом буваєш страшенно цинічним, але єдиний з усіх тут присутніх, хто може оцінити мій сарказм, тому ми підписали про ненапад пакт