Читати книгу - "Король Гризлі"

Знаєш, Джиммі, навряд чи ще хтось на землі має стільки забарвлень, як ведмідь! Я бачив білосніжних барибалів і гризлі, чорних, як смола, далеко барибалам до них! Я бачив ведмедів бурих, рудих, золотавих, жовтавих — і тих, і других. Повір, забарвленням вони відрізняються не менше, аніж вдачею чи раціоном.

Мені взагалі здається, що більшість тих дослідників приходять до лісу, зустрічають одного-єдиного гризлі, а потім починають підганяти під його портрет увесь ведмежий рід. Але ж дідько б їх ухопив, не можна міряти усіх гризлі на один аршин! Візьми будь-яку з їхніх книг, тобі у будь-якій напишуть, що гризлі — найлютіший хижак і з усього живого чи не найбільший душогуб. А лютий він тільки тоді, коли його загнати в глухий кут. Насправді ж він цікавий, мов дитя, і добра душа, якщо, звісно, йому не допікати. Здебільшого гризлі харчуються всякою зеленню, але трапляються і м’ясоїди. Я бачив гризлі, які полювали на кіз, баранів, на карибу. І бачив інших, вони здобували собі корм на одному схилі зі своєю здобиччю, але їм було байдуже до неї. Джиммі, це дуже цікаві тварини! Про них можна стільки всього розповісти, і зовсім не конче приплітати сюди усілякі нісенітниці!

Брюс вибив із люльки попіл, неначе наголошував на цій останній фразі. Поки він наново набивав її тютюном, Ленгдон запитав:

— Як думаєш, Брюсе, а наш ведмедище — він же, напевне, неабиякий мисливець, правда?

— Не факт, — відповів йому Брюс. — Те, що він здоровило, ще нічого не означає. Колись я знав одного гризлі, ледь більшого за собаку, але він полював на тварин. У тутешніх горах щозими гине чимало всякого звіра, і коли настає весна, ведмеді пожирають їхні рештки. Та поїдання стерва ще не перетворює його на мисливця. В одних ведмедів убивство вже з народження в крові, інші стають убивцями через обставини. Варто вбити один раз — і він робитиме це вже постійно.

Якось у горах я бачив, як коза ніс у ніс зіткнулася з гризлі. Тому не було жодного діла до недолугої кози, але вона так одуріла з переляку, що просто врізалася у нього, ну то він її й порішив. Для ведмедя все сталося настільки зненацька, що він, мабуть, ще з десять хвилин не знав, що з нею робити. Потім ще півгодини обнюхував теплу тушу, а тоді врешті розірвав її. Ось так він уперше скуштував упольованої здобичі. Я його не вбив, і думаю, що відтоді він став великим любителем полювання.

— І все-таки, — не погодився Ленгдон, — я думаю, що це залежить від розміру звіра. Якщо ведмідь їсть м’ясо, то він має бути і дужчим, і більшим, ніж той, який харчується всякою зеленню, чи не так?

— Оце і є одна з тих загадок природи, про яку ти напишеш, — зі сміхом відповів йому Брюс. — Чим можна пояснити те, що ведмідь у вересні нагулює стільки сала, що ледве ходить, тоді як основний його харч — ягоди, мурахи і дрібна звірина? Ти від дикої смородини дуже погладшаєш? Чому він виростає за чотири чи п’ять місяців у сплячці, коли весь цей час і не їсть, і не п’є? А чим поясниш, що ведмедиця місяць, а часом і два годує ведмежат своїм молоком, навіть не прокидаючись? Адже вони з’являються на світ, коли сплячка лише на дві третини позаду. І чому ведмежата такі малі? Той дослідник ледь не луснув од сміху, коли я розповів йому, що при народженні маля гризлі лиш трохи більше, ніж кошеня простої домашньої кішки.

— Є на світі такі дурні, які не хочуть помічати навіть очевидних фактів, їх мало, але вони є, — сказав Ленгдон. — А зрештою, вони в цьому не винні. Ти не повіриш, Брюсе, але років чотири-п’ять тому я б і сам у таке нізащо не повірив. Я б і зараз не вірив, якби ми не надибали тих ведмежат в Атабасці, пригадуєш? Одне заважило одинадцять унцій, а друге аж дев’ять!

— А їм, Джиммі, уже був тиждень від народження. Та й мати була нівроку — вісімсот фунтів.

На якийсь час обидва замовкли і тільки мовчки пахкали люльками.

— Сказати кому — не повірить, — озвався нарешті Ленгдон. — Але це чиста правда. І зовсім не примха природи, а навпаки, — її завбачливість. Якби ведмежата були менші за ведмедицю у стільки разів, у скільки кошенята менші за кішку, вона б їх просто не змогла вигодувати, адже до закінчення сплячки ще не один тиждень, а вона весь цей час і не їсть, і не п’є. Хоча одне тут не збігається: у середньому барибал удвічі дрібніший, ніж гризлі, а малята барибалів при народженні набагато більші, ніж маленькі гризлі. І хто б мені це розтлумачив?

Раптом Брюс аж зайшовся веселим сміхом.

— Джиммі, це ж простіше простого! — вигукнув він крізь сміх. — Пригадуєш, як ми торік у долині збирали суниці, а вже за дві години, зійшовши у гори, грали у сніжки? Чим вище ти сходиш, тим холодніше там повітря, так? Ось і тепер, першого липня, вилізь на будь-яку вершину — ураз закоцюбнеш! Так от, Джиммі, гризлі залягають у сплячку там, де високо і зимно, а барлоги барибалів набагато нижче. Коли на висоті, де спить гризлі, вже випало чотири фути снігу, барибал ще гуляє долинами, лісами, запасаючи жирок. Його сплячка починається на тиждень, а часом і на два пізніше, ніж у гризлі, а навесні він прокидається на тиждень-два раніше. Під час залягання він товщий, ніж гризлі, а коли прокидається, то не такий худий. Ось чому малята барибала більші, ніж у гризлі. Просто в їхньої матері більше молока. Я думаю, причину слід шукати тут.

— Ти поцілив просто в яблучко! — захоплено вигукнув Ленгдон. — Мені це, Брюсе, і на думку не спадало!

— О, на світі чимало такого, про що ти навіть не замислюєшся, поки з ним не