Читати книгу - "Кривавими слідами"

– У справному стані? – нашорошився Тарас. За день він шалено втомився, живіт бурчав від голоду.

– Так, ми перевіряємо кожну автівку після повернення. Трішки брудна зовні, проте все добре.

– Повертав цей чоловік? – Єгор указав на знімок, зроблений з відео.

Жінка уважно глянула на фото.

– Так, це був саме він.

Коротке коричневе волосся. Гарно зачесане. Звісно, фарбоване. Пані Жовтенко поправила окуляри. Вона з цікавістю роздивлялася перш за все Єгора. Коп відразу помітив це. Він звик до того, що його зовнішність завжди привертає увагу. Точніше, змирився з даною обставиною: коли ти слідчий і тебе легко запам’ятати – це не надто добре. Але ж що поробиш?

– Нам потрібна вся інформація, яка у вас є, про цю людину. Щось незвичне помітили в ньому? Можливо, нервував. Може, руки якісь брудні були чи ще щось, що кинулося в очі.

Пані Жовтенко замислилася, за мить похитала головою:

– Ні, нічого такого не помітила. Він узагалі ніяк не вирізнявся серед інших клієнтів.

«Інтересна пані», – якось мимохідь подумалося Скляру. Салонного манікюру жінка не мала. З іншого боку, нігті доглянуті. Та й сама по собі дуже акуратна. «Не здивувався б, якби дізнався, що в минулому вона вчителька», – зненацька спало на думку. Строгий, проте добрий позір. «Ну геть як у моєї вчительки української мови».

Жінка застукотіла по клавіатурі. За мить сказала:

– Ми можемо надати вам копії документів, мають бути.

– Саме те, що нам потрібно, – змучено відповів Єгор. У нього, як і в Тараса, зажевріла надія: десь же злочинець мав зробити помилку. Можливо, документи виявляться справжніми?

Поки Жовтенко шукала потрібну інформацію, Скляр роздивився: офіс доволі скромний, однак облаштований зі смаком. На стінах помітив дві репродукції Моне – «Під тополями» та «Водяні лілії». «Нічого собі!» – здивувався. Роздивився ще, запитав:

– У вас є камери спостереження?

– На жаль, немає, – розвела руками Жовтенко, відірвавшись від пошуків. – Проте, – вона лукаво усміхнулася, показуючи ряд жовтих, хоч і рівних, зубів, – у нас є дещо краще.

Скляр та Нагай завмерли, передбачаючи, що ця жінка і справді має на увазі те, про що каже.

– Ось інформація про чоловіка, який брав в оренду авто, – повернула до них плоский монітор. – Такий собі Віктор Зінчук. І ось… – Вона підвелася, узяла із шафи величезну папку, дістала звідти якісь папери у файлах. – Ось копії документів, які він нам надав.

Єгор із колегою вдоволено перезирнулися. Так, це той чоловік, що на камерах відеоспостереження.

«Ну, уже щось», – подумалося Єгору.

– Ви не могли б нам їх відксерити?

– Звісно, – Жовтенко підійшла до ксероксу. За мить машина зашуміла, у повітрі відчувся неприємний запах фарби. Жінка спостерігала за поліцейськими, подумки уявляючи, як каже їм головне. Те, що їм і справді допоможе. Очевидно, вони вирішили, що під словами «дещо краще» вона мала на увазі документи невідомого. Але ж…

– У кожній нашій машині є прихований GPS-навігатор, який записує весь маршрут водія.

Єгор із Тарасом від несподіванки аж уклякли.

– Із міркувань збереження нашого майна ми не повідомляємо про це орендарів, – випередила вона запитання слідчих.

Жінка простягнула неймовірно зраділим поліцейським копії документів.

Понеділок, 21 січня 2019 року. 19:55

– Його найняли, – зробив висновок Єгор. Перед цим усі якийсь час їхали мовчки.

Сівши в машину, Нагай відразу наказав Власті перевірити дані про водія. А вже за кілька хвилин дізналися: Віктор Зінчук ще два місяці тому заявив, що загубив документи. Тож чоловік, знімок якого вони мали, скористався викраденим паспортом і документами. Отже, поліція повернулася в ту точку, із якої фактично починала: жодних даних на цю людину, тільки фото. З іншого боку, у своєму арсеналі тепер мали справжній скарб – історію поїздок підозрюваного.

– Чому ти думаєш, що його найняли? – запитав Нагай.

Єгор стенув плечима:

– Ну не вірю я, що це хтось із вулиці. До вбивства готувалися. Це хтось зі своїх.

– Може, хтось зі своїх, про кого ми поки що не довідалися? Наприклад, з Італії? – зробив припущення Тарас.

– Може, – коротко відповів Скляр. – Та я в це не вірю.

– Ніхто із сусідів не бачив, щоб біля будинку тинялися невідомі, – знову заперечив колега.

– Це «лінії», – утрутилася в розмову Власта. – Цими дорогами ходять, щоб скоротити шлях. Тож там багато просто проходять повз. Стеження можна було організувати цілком непомітно.

Слідчий та опер перезирнулися. Власта казала правду, от тільки цей факт не полегшував життя. Скоріше – навпаки. Нагай важко зітхнув, перевів погляд у вікно. Проїжджали автівки, місто світилося від фар, вивісок магазинів, багато де так і лишилися зовнішні новорічні гірлянди. На вигляд Рівне, як завжди, спокійне. Цивільні, певно, і не здогадуються, що тут таки часом буває небезпечно.

– Давай усе-таки хапнемо щось поїсти? – несподівано запропонував Тарас, відчувши, як бурчить у животі. – Забув, коли вже їжу востаннє бачив.

– Тільки швидко, – згодився Скляр. Хоч який був голодний сам, ніколи б не пристав на цю пропозицію. «Перші двадцять чотири години», – подумки повторив. Уголос же запитав, звертаючись до Власти: – Знаєте, де швидко можна перехопити?

– Знаю, – не відриваючи погляду від дороги, відповіла Власта. – Тут неподалік є «Тундир Хаус»: хачапурі, кубдарі. Такого типу їжа. Підійде?

– Нам зараз усе підійде. Їдьмо, – похмуро відказав Скляр.

Патрульна глянула на годинник: вона мала вже здавати зміну. На роботі, звісно, попереджені, що вони з Валентином затримуються, бо потрібні тут. Перевела погляд на заднє сидіння. Нагай та Скляр не мали жодного наміру закінчувати на сьогодні роботу. Зітхнула: потрібно зателефонувати малій – попередити. Наскільки їй удалося зрозуміти, Валентин і досі разом із Кир’яхом прочісують торгові точки, аби виявити, чи не купували там армовану стрічку. Хоч відчувала, що скоро їх відізвуть із даного завдання, адже впевненості, що в «Епіцентрі» знайшли саме те, що потрібно, дедалі ставало більше.

У Нагая та Скляра втому немов рукою зняло. Із нетерпінням вони чекали знайомства з даними GPS-навігатора. За п’ять хвилин були в «Тундирі», а ще через десять усі троє жували гарячі хачапурі з м’ясом, запиваючи кавою. У салоні смачно запахло кавказькими спеціями.

– Ви маєте змогу залишитися з нами? – несподівано запитав Єгор у Власти, дожовуючи свою вечерю.

– Так, – коротко відповіла жінка-патрульна.

Вона теж намордувалася, але її неабияк захопило розслідування. Якби ж тільки до неї більше прислухалися!

– Ви впевнені, що Артем Бойко віддав усі гроші, які позичав у вбитого? – поставила Власта запитання, неочікуване навіть для неї самої. Умить жінка пожалкувала: «Навіщо я взагалі втручаюся?»

– Прошу? – почула вона здивований голос Єгора із заднього сидіння.

– Ви знаєте, яку суму позичав Бойко Вітторіно? – видихнула