Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

 — Сталося щось дуже серйозне, — пояснював Якщоб. — Усім службовцям наказано повернутися на базу. От якби я мав свій Рознімний Інструмент, — додав він з докором, — то також би одержав наказ, а Злодійчукові годі дізнатися, де вмонтовано найсучасніший приймач.

 — На щастя, — відповів Гарун з не меншим докором, — усе склалося не найгіршим чином, бо ж я міг серйозно отруїтися вашою брудною казкою. Якщо хтось і постраждав, то це — я.

Якщоб не зважав на сказане. А тим часом Гарунову увагу привернула велика пляма, що скидалася на надзвичайно товсті й цупкі водорості чи якийсь овоч, який мчав поряд з ними, нітрохи не відстаючи від Алежа-Одуда, і при цьому, вочевидь, не докладав великих зусиль, хоча й дуже тривожно махав своїми овочевими щупальцями в повітрі. У центрі рухливої овочевої плями була ніколи не бачена Гаруном бузкова квітка з товстими м'ясистими листками.

 — Що це? — запитав Гарун, показуючи пальцем на пляму, хоч і знав, що так робити не гарно.

 — Плавучий Городник, хто ж бо ще, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. Але Гарун не зрозумів.

 — Ти хотів сказати, Плавучий Город, — поправив Гарун.

 — Ну так, ти більше знаєш, — пирхнув птах.

У цю мить швидкісна рослина буквально виринула з води й почала звиватися й крутитися, аж поки не набрала форми людини з квіткою бузкового кольору на «голові» там, де мав би бути рот, а жмут водоростей утворив щось схоже на солом'яний капелюх. «Ну що ж, здається, це все ж таки Плавучий Городник», — подумав Гарун.

Плавучий Городник легко біг поверхнею води й не збирався тонути.

 — А як він може потонути? — зауважив Алеж — Одуд. — У такому разі він мав би бути Тонучий Городник. Як бачиш, він пливе, він біжить, він іде, він стрибає. Жодних проблем.

Якщоб гукнув Городника, і той одразу кивнув головою, таким чином привітавшись.

 — Везете чужого. Дуже дивно. Проте. Це ваша справа, — промовив він. Голос мав м'який, як квіткові пелюстки (говорив він бузковими губами), але був небагатослівний.

 — Мені здавалося, що всі ґупізиряни — страшні балакуни, — прошепотів Гарун до Якщоба. — А цей Городник — малослівний.

 — Він балакучий, — заперечив Якщоб. — Ну, як на Городника.

 — Як ся маєте? — гукнув Гарун до Городника, подумавши, що саме йому, чужинцеві, слід почати бесіду.

 — Ти хто? — коротко, але м'яко запитав Городник, не уповільнюючи ходи. Гарун назвав своє ім'я, і Городник знову ввічливо кивнув.

 — Малі, — сказав він, — Плавучий Городник Першого Класу.

 — Перепрошую, — якнайлюб'язніше промовив Гарун, — а що робить Плавучий Городник?

 — Загальне обслуговування, — відповів Малі. — Розплутаю заплутані Оповідні Потоки. Також розв'язую вузли. Прополюю. Коротше кажучи: городництво.

 — Уяви собі, що Океан — це голова з волоссям, — пояснював Алеж-Одуд. — Уяви, що вона переповнена Оповідними Потоками так само, як густа грива — м'якими пасмами волосся. Що довше і густіше волосся, то більше в ньому ковтунів. Плаваючі Городники — це своєрідні перукарі Моря Оповідок. Причісують, чистять, миють, укладають. Тепер уторопав?

Тут Якщоб запитав Малі:

 — Що чути про забруднення? Коли воно почалося? Наскільки серйозне?

Малі відповідав на кожне запитання по черзі.

 — Забруднення — смертельне. Природна — невідома. Почалося недавно, але поширюється дуже швидко. Наскільки сильне? Дуже сильне. Деякі оповіді доведеться чистити роками.

 — Які, наприклад? — поцікавився Гарун.

 — Деякі популярні романи перетворилися на довгі переліки речей, які потрібно купити в крамницях. Також дитячі казки. Наприклад, помічено спалах анекдотів про балакучий вертоліт.

Тут Малі замовк, і вони чимдуж помчали до Ґуп-Сіті. Кілька хвилин потому до Гаруна долинули нові голоси. Це був ніби хор з багатьох унісонних голосів, сповнених якогось шумування й булькання. Нарешті Гарун здогадався, що вони долинають з-під поверхні Океану. Він глянув у товщу води й біля самого Одуда побачив два страхітливі морські чудовиська, які пливли так близько до поверхні, що майже ковзали по хвилі, збуреній швидким Алежем.

З огляду на їхні трикутні обриси та райдужне забарвлення Гарун дійшов висновку, що вони — якийсь вид Риби-Ангела, хоч і мали розміри велетенських акул з десятками ротів по всьому тілу. Роти безперервно працювали: втягували Оповідні Потоки й знову їх випускали назовні, перепочиваючи лишень для того, щоб сказати кілька слів. Коли ж вони починали говорити, зауважив Гарун, то кожен рот мав свій голос, але всі роти на кожній рибі вимовляли слова одночасно.

 — Швидко! Хутко! Не спізніться! — булькотіла перша риба.

 — Вода хвора! Не баріться! — продовжила друга. Алеж-Одуд знову був люб'язний і одразу пояснив Гарунові:

 — Це Багатопащеві Риби, — сказав птах. — Їх так назвали, бо вони, як ти уже встиг переконатися, мають багато пащ, себто ротів.

«Отже, — розмірковував Гарун з великим подивом, — таки існують Багатопащеві Риби, про яких розповідав Пихатий Алежбо. А тато сказав би, що я, пройшовши довгий шлях, переконався, що