Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Бродяги Пiвночi 📚 - Українською

Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бродяги Пiвночi" автора Джеймс Олівер Кервуд. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 256
Перейти на сторінку:
чоловік прив’язав його до саней. Після цього він укинув три чи чотири полінця у вогнище й спокійно пішов у намет, де вже спали Жанна зі своїм малям. Тієї ночі Казан кілька разів чув далекий голос Сірої Вовчиці. Він знав, що вона кликала його, та щось підказувало, що відповідати тепер не варто. Лише вдосвіта, коли Сіра Вовчиця підійшла зовсім близько до табору, Казан уперше відповів їй.

Його скавуління розбудило чоловіка. Він вийшов із намету, глянув на небо, розклав вогнище й заходився поратися біля сніданку. Він поплескав Казана по голові й дав йому шматок м’яса. За якийсь час вийшла й Жанна, залишивши дитину додивлятися сни в наметі. Вона підбігла до П’єра, поцілувала його в щоку, після чого стала навколінці біля Казана й почала говорити з ним, наче зі своєю дитиною. Коли вона підвелася, щоб допомогти батькові, Казан пішов за нею, і коли Жанна побачила, як він міцно стоїть на ногах, то скрикнула із захвату.

Того дня їхня подорож на Північ була незвичною. П’єр Редіссон повикидав із саней усе, крім намету, ковдри, харчів і гніздечка для Жанусі. Потім він запрігся в сани й потяг їх по снігу, кашляючи без угаву.

— Півзими вже кашляю, — збрехав П’єр, остерігаючись, щоб Жанна не побачила слідів крові на губах чи бороді. — От доберемося додому — з тиждень не виходитиму на вулицю.

Навіть Казан по-звіриному тямущо — а людина, що до кінця так і не годна зрозуміти тварин, сказала б інстинктивно — знав: чоловік казав неправду. Можливо, він знав це значною мірою через те, що не раз сам, як і багато поколінь його предків, чув такий кашель і добре вивчив, до чого він призводить.

Не раз і не двічі відчував він запах смерті в тіпі й хижках, хоч туди й ніколи не заходив; не раз і не двічі він занюхував таїну майбутньої близької смерті, достоту, як безпомильно передчував настання вітровію чи пожежі. І от тепер, здавалося, ця дивна річ була прямо біля нього, він ішов за нею на ланцюгу, прив’язаному за саньми. Це змушувало його непокоїтись. З півдесятка разів, щоразу, коли сани зупинялися, Казан обнюхував маленьку людську істоту, загорнуту у ведмежу шкуру. І щоразу, коли він робив це, Жанна швидко опинялася біля нього. Двічі дівчина плескала його по сіруватій пошрамованій голові, від чого кров у його тілі починала шумувати з радості, хоч зовні він і лишався спокійним.

Цього дня Казан дізнався важливу для себе річ: маленька беззахисна істота на санях, що її так часто пестила Жанна, була для дівчини дуже важливою. Він також помітив, що Жанну неабияк тішило — і це відчувалося з голосу, — коли він звертав увагу на те маленьке, тепле, живе створіння у ведмежій шкурі.

Після того, як стали табором, П’єр Редіссон ще довго сидів біля багаття, дивлячись просто на вогонь. Сьогодні ввечері він не курив. Коли нарешті підвівся, маючи на думці йти в намет до дівчини й дитини, він нахилився й оглянув Казанову рану.

— Завтра й тобі доведеться тягти сани, хлопчику, — промовив він. — До настання сутінок ми мусимо досягти річки. Бо як ми не…

Договорити чоловікові завадив такий звичний останнім часом задушливий кашель, що чувся навіть тоді, коли він уже заліз під запону намету всередину. Казан лежав непорушно й насторожено, а в його очах читалось якесь дивне занепокоєння. Йому не сподобалось, як Редіссон увійшов у намет, бо в повітрі навколо нього ще сильніше, ніж раніше, нависала гнітюча таємниця, і, здавалося, П’єр був її частиною.

Тричі за ніч з глибокого лісу долинав поклик вірної вовчиці. Пес її добре чув і щоразу відповідав. Перед світанком вона підійшла зовсім близько. Казанові вдалося вловити її запах, коли вона кружляла навколо табору. Він потягся на ланцюзі й заскавулів, закликаючи її прийти й лягти біля нього. Та от у наметі почулося шарудіння, і Сіра Вовчиця зникла. Зранку стало видно, що чоловік зовсім спав із лиця, а очі його почервоніли. Він кашляв уже не так голосно й надривно. Це було схоже радше на свисткий хрип, так ніби щось усередині надломилося. Доки Жанна була в наметі, П’єр часто хапався руками за горло. І коли вона вже глянула на нього, то пополотніла. Заклопотаність у її очах змінив страх. Вона кинулась обнімати батька, на що той тільки розсміявся й закашляв на доказ того, що казав правду:

— От бачиш, доцю, кашель не такий сильний, — сказав він. — Уже минає. Ти ж сама знаєш, ma chéri, що від кашлю очі червоніють, а людина слабшає.

Наставав холодний, похмурий, темний день. Зранку й до самісінького вечора Казан і чоловік, запрігшись, волочили сани, а Жанна йшла за ними в тропі. Казанові більше не боліла рана, і він упевнено й завзято тягнув уперед. Чоловік ні разу не підхльоснув його, час від часу поплескуючи по голові й спині. У лісі стало поночіти, і на верхівках дерев чувся стогін сніговиці.

Темрява й настання сніговиці не змусили П’єра Редіссона стати табором. «Ми повинні дістатися до річки, — казав він собі знову й знову. — Ми повинні дістатися до річки, ми повинні дістатися до річки…» Чоловік постійно підохочував Казана докласти ще більше зусиль, а от його сили тим часом усе танули й під кінець зовсім вичерпалися.

Коли опівдні П’єр зупинився, щоб розпалити вогонь, суцільною лавиною валив сніг. Він був такий густий, що в окрузі п’ятдесяти ярдів не було видно стовбурів дерев. П’єр усміхнувся, коли Жанна, тремтячи й тримаючи на руках маля, притулилася до нього. Спочивали вони лише годину, а тоді чоловік знову запряг Казана в сани й застебнув ремені на своєму животі. Вони просувались у безмовній темряві, наче вночі. Редіссон увесь час тримав перед собою в руці

1 ... 15 16 17 ... 256
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бродяги Пiвночi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бродяги Пiвночi"