Читати книгу - "Зорчина пісня"

Вона непомітно обтерла пальці об сукенку й склала руки на колінах.

— І я люблю! — Василь почухав п'ятірнею потилицю, пригладив задумливо чуба, примружився.

Я знаю, — сказала Зорка. — Це про Балду. Мені мама читала, коли я ще в дитячому садку була.

— Он як? — Вася здивувався. — Ну, а цю?

Він зіперся на лікоть, зробив великі очі, а тоді скоромовкою сказав:

— Коли б я була цариця, — підхопила Зорка, вже весело поглядаючи на Василеве обличчя, що одразу видовжилося, посмутніло.

— І про ріпку знаєш? — недовірливо запитав поранений.

— Знаю!

— І про... про... про... — Василь заклопотано почухав за вухом і рішуче стукнув кулаком по столику. — Знайшов! — люто насуплюючи брови, сказав він. — Голову відтяти даю — не знаєш!

— А найменший — як тумак, — лукаво проспівала Зорка й закусила нижню губу, тамуючи сміх.

— Петре, — кволим голосом озвався Василь до сусіда, — підкинь тютюну, щоб здоров'я підправити, геть заморило окаянне дівчисько.

— Василю! — домагалася свого Зорка. — Казку! Ти ж обіцяв казку!

— Гаразд! Нумо! Василю Петровичу, утни казку щонайвеселішу, — сказав Петро, колишучи хвору руку.

Василь поклав на столик гаманець із тютюном, відкинувся на подушку й склав на грудях руки.

— Отже, казку бажаєте? То ти ж, Зорко, всі на світі казки знаєш.

— Не всі, не всі, я про чарівне люблю.

— Ага! То вам об чім? Як жила на світі баба-яга, костяна нога, чи щось незвичайне?

— Давай незвичайне.

— Ну-с-с, то ось, — поважно й урочисто почав Василь. — Не далеко і не близько, не високо й не низько, не в лісі на дереві, не в селищі, не в селі, а, коротше кажучи, в одному з міст столичних жив Доберман Пінчер.

Хоч ім'я він носив не російське, не французьке, не англійське, не турецьке, а справжнісіньке німецьке — ненавидів Доберман Пінчер фашистів лютою ненавистю. Незвичайний це був...

Та Василь так і не встиг доказати, хто був Доберман Пінчер... Потяг несподівано сіпнувся, заскреготів гальмами. Мимо вікон пропливла й одразу застигла маленька дерев'яна будівля станції. Поранені заворушилися, зчинився гамір.

— Сестро, листи, листи відправте!

Проходом бігла Люба.

Зорка злякано блимнула на Василя.

— Василю, — розгублено благала вона, сподіваючись, що хоч він заступиться за неї і їй дозволять лишитися,— Василю...

— Ну, ну, — сумовито відказав Василь, — коли треба, значить, треба, пам'ятаєш умову?

Він одірвав клаптик газети, швидко написав щось недогризком олівця й тицьнув папірець Зорці.

— Це моя польова пошта. Не знаю, куди мене завезуть лікуватися, але в свою частину я неодмінно повернуся, втямила? І будь людиною, дуже прошу. Пам'ятай. Так треба.

Що ж, коли треба, то треба. Зорка підвелася й подибала за Любою, міцно затиснувши в кулаці папірець з Василевою адресою.

Маря в спортивній майці та лижних шароварах ходила по вагону навколо грубки, як на фізкультурному параді, її калатала ополоником по каструлі.

Ану, підйом!