Читати книгу - "Скалаки"

— Господи!

— Та це ж Салакварда!

Селяни аж роти пороззявляли з подиву. Балтазар рушив їм назустріч.

— Здорові були, люди добрі,— мовив він, потискаючи їм руки.— Ну, раз уже прийшли до мене раніш, ніж я до вас зібрався, то прошу вас прийняти мене в сусіди.

— Он як! Ти, виходить, зостаєшся на «Скелі»? Але ж яким побитом?..

Балтазар у кількох словах розповів їм усе. Довго дивувалися селяни, довго хитали та крутили головами; аж нарешті війт сказав, зітхнувши:

— Ну що ж, хай бог щастить, але краще, ніж у війську, навряд чи житимеш. Не знаєш ти, яке то селянське життя. Якби ще це господарство не панщинне — річ інша, але так...

— Божа воля...

Сусіди пішли, а Балтазар із Ванєком поїхали до Находського замка — забрати решту майна, виділеного їм на хазяйство.

Довго точилася в корчмі розмова про нового господаря садиби Скалаків. Усі селяни сходилися на тому, що Балтазар, напевне, вміє тільки шаблею махати і що йому скоро набридне мозоляна хліборобська праця. Але вони помилялися.

Ванєк колись уже служив у фільварку і тепер став напочатку вчителем свого хазяїна, а той, ще з війська навиклий до всяких злигоднів та труднощів, не втрачав охоти до господарювання.

Великою пільгою було йому звільнення від панщини. Як часто доводилось Балтазарові чути ремство селян: тільки-но надійде час орати й сіяти та стане на годині, так, було, і йде по дворах посланець із замка. І мусять нещасні кріпаки виходити на панські лани, ще не обробивши своїх.

Звісно, Балтазар із Ванєком не могли зорати й засіяти всієї землі, що належала до садиби. Для цього б їм не вистачило ані пашні, ані іншого засобу. Та вони сподівалися надолужити пізніше те, чого не спроможуться зробити першого року. Балтазар легко звик до нового життя і був ним задоволений. Господині він не потребував; вони з Ванєком, обидва старі парубки, були призвичаєні до простої страви, яку вміли собі зварити самі. Ванєк порався вдома, доїв двох корів, а господар працював у полі, найнявши за погонича одного підлітка, сина бідного халупника з їхнього ж таки села.

Балтазар Уждян вважав себе за находського уродженця, хоч народився в таборі під Темешваром. У селі Ж. знали весь його життєвий шлях. Мати Балтазарова була родом із села Олешниці біля Червеного Костельця й служила там наймичкою в одного господаря. Балтазар з любов’ю згадував її і казав, що він удався в неї. Була вона висока, чорнява, з огнистими карими очима. Заміж вона вийшла незвичайно: Балтазарів батько викрав її з Олешниці.

Сталося це так. У неділю вранці господар із господинею пішли до церкви, й Катерина лишилася вдома сама. Вийшла вона на двір нагодувати дробину, аж тут біля воріт майнув гусарський доломан, блиснула шабля. Дівчина, знаючи, які ті вояки розбещені, метнулась була назад у хату, але незнайомий вершник уже в’їхав у двір і гукнув: «Постривай, дай води напитись!» Вона боязко подала йому води в череп’яному кухлику, але гусар кинув кухлик на землю, вхопив дівчину в оберемок, і не зчулася вона, як опинилась уже на коні. Вояк, посадивши її перед себе й міцно тримаючи, втихомирював дівчину та сміявся, з її плачу. Марно просилася Катерина, марно видиралася з його рук.

Господар дуже здивувався, не заставши Катерини вдома. Люди бачили, як віз її гусарин на коні; пошкодували за нею трохи, та як була вона сирота, то ніхто й не став її розшукувати.

Гусар, що заїхав до Олешниці випадком, одвіз свою здобич до табору. За тих часів це була звичайна річ; куди лиш не йшли полки, за ними повсюди мандрувало немало жіноцтва, здебільшого різних волоцюжок та повій. Ото між такий набрід і потрапила недосвідчена Катерина. Розповідала потім синові, скільки вона наплакалася та як мало не зсохла з туги. Втекти шкода було й гадки: військо вже зайшло до чужих, далеких країв.

Чоловік її був словак. Він любив Катерину і спершу був дуже ласкавий до неї, але потім удався в пияцтво та картярство. Отоді-то й набралася найбільш лиха його дружина.

Гусарський полк потрапив до Угорщини, до армії принца Євгенія[13], що вирушив у похід на турків. У таборі війська, яке в 1716 році облягло Темешвар, і породила Катерина Балтазара.

Наступного року принц Євгеній, простоявши два місяці під Белградом, вирішив здобути турецьку фортецю нічним штурмом, щоб покласти край виснажливій облозі. Розгорілася запекла битва. Цілу ніч до світання й цілий ранок билися дві армії.

Хоч Катерина вже й звикла до страхіть війни, однак тієї темної ночі вона стояла перед табором сама не своя і дивилася туди, де, мов у