Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пірати Співучих островів 📚 - Українською

Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

225
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пірати Співучих островів" автора Адам Багдай. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 75
Перейти на сторінку:
невідомій печері отак, як ми — без їжі, без теплої одежі, без світла... відірваний од усього світу. Де тут вихід? До грота вела тільки вузька щілина, скрита серед кам’яних брил. Шукай вітра в полі.

Я думав, що Том розірве мене на дрібні шматочки. І добре б зробив. Тоді мені хоч не довелося б ждати голодної смерті. Але Том не промовив ні слова. Такий уже він стриманий англієць. Ні пари з уст! І то було найгірше. Мені хотілося плюнути на самого себе, тільки в такій темряві Том однаково б не побачив.

Раптом я згадав одне оповідання з життя індіян на Далекій Півночі. Два хоробрі мисливці заблудили в сніговій пустелі і не потрапили знайти свого куреня. Вони йшли вночі й удень, удень і вночі. Дорогою поїли всіх собак, а коли їсти було вже нічого, один з них розрізав собі руку і смоктав із жили власну кров...

Чи довго можна живитися власною кров’ю? Я хотів запитати про це Тома, проте вчасно згадав, що він не розуміє по-польському.

От невдача! І рота не розкривай! Був би Том поляк, ми могли б хоч сваритися, дорікати один одному, лаятися. Може, це помогло б нам. А так нічого не лишається, тільки мовчати, як у могилі.

Не знаю, чи довго тривала б та мовчанка, якби Тома не осяяла чудова думка. Ні з того ні з сього він заспівав. Спершу тихо, непевно, далі щораз голосніше, а коли нарешті взяв ритм — гуконув так, мовби хотів заглушити водоспад. Я завів і собі. Репетував як тільки міг. Співав усіх пісень, що мені подобаються. Том співав собі, я собі, а як виспівались — обидва зареготали.

Я гадав, що боки порву зо сміху, аж ні, не порвав, і тепер треба було подумати, що ж робити далі. І надумав. Схопив я кілька камінців, та й ну кидати ними навмання в склепіння гроту. Кидав і метикував, що коли камінь трапить на вихід, то назад він уже не впаде.

Перший камінь я кинув праворуч, понад водоспадом. Чув, як він ударився в стіну, і скотився додолу. Тепер я намагався кидати щоразу ближче. Том умить збагнув, про що йдеться. Зсунувся із скелі, став рядом, і ми вдвох заходилися жбурляти каміння — раз я, раз він. Раптом камінь, що його кинув Том, не вдарився об скелю і не впав назад. Ми прислухалися ще якусь мить, але не почули нічого, окрім шуму води.

Том схопив мене міцно за плече і трусонув, а тоді хутко подерся вгору. Я вперся лобом у вологу скелю. Ждав. Чув, як шумить вода і глухо стукає кров у скронях. А час минав...

Аж ось крізь шум води пробився радісний окрик. Він долинав згори, мовби з чорного неба. Я не жалів голосу. Зарепетував іще дужче і ну з радощів гатити кулаками в чорну скелю.


Була ніч. Над долиною висів великий, як гарбуз, місяць. Угорі мріли темно-сині в сутінках верховини, а дно долини, завалене кам’яними брилами, було схоже на куточок якоїсь чужої планети. І все видавалося сонним, чудним, нереальним. Навіть Том, що стояв при виході з гроту, скидався на прибульця з іншого світу.

Годилося кинутись один одному в обійми і радіти з життя. І ми кинулись, обнялися так щиро, як два мисливці, котрі знайшли серед снігової пустелі свою засипану халупу. А тоді полягали на землю, і нам було добре — ми ж бо відчували, що дихаємо, думаємо й існуємо.

Зненацька на тому схилі почувся протяжний вигук. Луна довго вторувала йому в порожній долині. Ми схопилися й собі закричали скільки сили. За хвилю хтось зіпнув знову. По голосу, що гримів, як грім, я впізнав дядечка Леона.

В долині нас шукали.

Я хотів збігти до нього, але був такий слабий, що ноги піді мною вгиналися. І під Томом теж. От ми й надумали, за давнім індіянським способом, розкласти вогонь. Та ба — сірників у нас не було.

Отож ми тільки гукали час од часу, чекаючи, коли рятівна експедиція підійде до нас. На жаль, я не діждався її. Здолала втома. Я заснув перше, ніж міг зрадіти, уздрівши руду бороду мого дядечка.

12

На третій день по тому, як англійська експедиція прибула на полонину, дядечко розбудив мене ще вдосвіта.

— Тьху! — плюнув з огидою.— Обманувся я з тими гадюками.

— Я теж, — позіхнув я.

— І мені вже боком вилазить ота їжа в порошку! Остобісіли пудинги, яловичина з бляшанок, супи з торбочок і молоко з тюбиків. Аж нудить, як подумаю про них. Давай віддячимо англійцям. Хай знають, що то значить порядно їсти. Вставай, великий відкривачу підземних печер. Ходімо наловимо пестрюги. Я набачив тут один потік, де ходять такі риби...

— Як дракони,— докінчив я.

Мені теж остобісіли англійські пудинги, тож я схопився, і ми з дядечком подалися ловити пестрюгу. Опівдні ми мали вже десять рибин, і ввечері дядечко запросив англійців та чорногорців на почастунок.

Ловці змій не

1 ... 15 16 17 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пірати Співучих островів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пірати Співучих островів"