Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

Як велося дервішам, кожен з яких намагався дорівнятись до Меджнуна, у Стамбулі? Який танцював, розкинувши руки, кружляв, закручуючись, наче спіраль, під суфійську музику. Тут на кожному лотку з сувенірами фаянсові фігурки танцюючих дервішів, а кожного дня в музеї о 5 годині дня — танці дервішів. Вхід — 40 лір. У білих халатах з широкими полами вони танцюють для туристів, як болгари танцюють на жаринах. Популяризують культуру, що вже, напевно, не існує в чистому вигляді. А може, якби я поїхала в Узбекистан чи Таджикистан, чи в якусь арабську країну, то зустріла б справжніх дервішів, виснажених молитвами, з ногами, вкритими виразками, і повірила б, що вони шаленіють у певну пору року під небом, рясно всіяним зорями, витоптуючи пісок десь у пустелі. Одержимі небесно любов’ю. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» написав, що земна любов схожа на сніг у жмені: спершу він пече, як вогонь, а потім тане, перетворюючись на воду. Я колись написала есе «Сніг у жмені». Про те, що справжня любов понад мораллю, тому їй не місце серед людей. Кохання між чоловіком і жінкою — це як зблиск леза ножа при сяйві місяця не більше. Любов небезпечна, лиха, егоїстична на землі, але на небі вона благодатна. Такий парадокс. Навіть коли я дивлюсь танці дервішів на відео, то відчуваю, що сама ніби поринаю в транс і опиняюся в іншій реальності. Я вже нічого не прошу від життя, у мене все є.

Музей був порожній. Вздовж вузького проходу розташувалися зали-ніші, які не було чим наповнити, бо яке майно у дервішів: халат, шапка, миска, флейта. Існує така порода людей, які наче птахи. Але ніхто з них не прагне так возз’єднатися з Богом, як дервіші. «Убиті птахи завше падають Богові в руки», — написала я двадцять років тому.

Панувала мертва тиша. Наприкінці проходу за столом сидів огрядний охоронець, а за ним були замкнені двері, куди ж вони вели? Мене чогось це стривожило. Адже довкола були речі мертвих людей, які вже не грали на флейтах і бубнах, не танцювали. Так ніби вони залишили всі ці речі й такими, як породила їх мати, вийшли через ці двері. Мене тягнуло туди. Напевно, для того й посадили охоронця, щоб він не дозволив відчинити ці двері.

Я тихенько вийшла, щоб посидіти надворі. З одного боку був цвинтар — круглі стовпці, увінчані шапками, а з іншого круглий майданчик, там, певно, танцювали. Фонтан з водою для вмивання, в якому якийсь чоловік мив руки, не знаю, куди він потім подівся, бо я пішла до дерев, вкритих помаранчами, нереально красивими, але справжніми. Тут же крутилось кілька котів. Як добре, що не паде дощ, хоч і не дуже тепло. На одному надгробку сидів сірий котяра і вмивався, а поруч були дві усипальниці святих. Прийшло двоє молодих хлопців з торбами, я так і не могла второпати, хто вони, торговці чи прочани. Вони порились у своїх картатих торбах і пішли. Видно, були вже тут не вперше і їх пустили без квитків. Тут, серед тих вузьких вуличок, що збігають вниз, нема навіть де присісти, а хідники такі вузькі, що весь час доводиться переходити на проїжджу частину. І музей був гарним місцем, де можна було відгородитись на час від світу. Навіть взимку.

Ця біла одежа, не можу розпрощатися з дервішами, кольору жалоби, а шапка-стовпчик — надгробний камінь. Той самий танець смерті, що у середньовічній Європі, але яка глибока різниця! Суфійський танець — це звільнення від плоті, шлях до Бога, який кожен долає наодинці, а не процесія мерців, яких веде скелет, глузуючи над життям. Яке не є те життя, але воно схоже на квітку, що завше буде тягнутися до сонечка, і тому викликає зворушення у невинних своїх проявах.

Вони починають танець з того, що виходять у чорній одежі й скидають її, щоб постати у білій. Колись у найчорнішу ніч в моєму житті я побачила коло свого ліжка ангела в білій одежі, тобто сам край його одежі. Вона була важка, з твердими складками, і тріпотіла, хоч в кімнаті не було вітру. А той білий мур із золотими дверима, що вели до Притулку… Так прокладався мій шлях на Схід через чудесні видіння, у світ, де можна сидіти цілий день на порозі вбогої хатини і ніколи не нудитись, де цінують прості речі — воду і хліб, де культура розвивається зовсім не в той бік, що культура західного світу, від якої я намагаюсь втекти. Власне, більше від західної цивілізації, ніж від культури. Я розумію тепер Германа Гессе і Селінджера, хоч вони жили у ще менш-більш стерпному світі, якщо порівняти його теперішнім.

Десь в тих крутезних вуличках, схожих на гірські стежини, що уривались над прірвою, або закінчувались глухим кутом, був Музей сефардів у колишній синагозі, і ми його довго не могли знайти. Тобто Томек з Ладою, бо я витріщалась на вулицю з електротоварами, що спокійно сусідила собі з туристичною Галатою. Вулиця нагадувала темно-сіру ущелину, куди не зазирає сонце, і весь товар — кабелі, інструменти, — був напоказ, і до болю знайомий, бо я таке купую собі на господарку. Ми зійшли вниз, потім піднялись вгору і нарешті знайшли синагогу, затиснуту між будинками, перед якою був справжній блокпост. У нас взяли паспорти, просканували, лише тоді дозволили купити квитки. Фактично, за годину мав початися шабат, тож ми ледве встигли. Сефарди, хто не знає, це євреї, що втекли від переслідувань ще в XV столітті з Португалії та Іспанії. То був дивний музей, дуже світський. Такі робили колись по наших церквах, називаючи їх краєзнавчими. У нас в селі теж такий був. На першому поверсі були костюми й побут, а потім власне сама синагога з ґалереєю угорі. Стенди, як по наших