Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

й свободи, з якими він володіє всією цією велемудрістю. Чуже, книжне органічно й природно входить у його філософський і художній світ як невід’ємна компонента цього світу й у стопі зі своїм, неповторно індивідуальним дає нову якість. У момент натхнення, творчого екстазу «цитати» з давніх авторів, і то не лише окремі слова, звороти, образи, але й цілі фрази, строфи вільно вплітаються в його розмисли, в тканину творів, і тут маємо не запозичення, не звичайне цитування, ці-бо елементи постають у цілком нових структурно-семантичних зв’язках і значеннєвих функціях, перетворюються на питому частку властиво сковородинівської естетики, поетики, етики.

Можна сказати, що античність, зокрема латина, з юних років і на все життя стала для Сковороди складовою філософського світогляду і поетичного світовідчування, джерелом творчих імпульсів, живим мостом до вселюдських духовних вартостей, до світової культури. Ймовірно, мають рацію дослідники, які вважають, що гуманізм Сковороди, складна, суперечлива система його філософсько-етичних та естетичних поглядів і засад не вкладаються в рамці ренесансних тенденцій, що їх культивувалося в Києво-Могилянській академії, «гуманізм Сковороди не належав до ренесансного типу», він «був спрямований на піднесення духовного»[84], ідеальне, значною мірою містичне начало превалювало в нього над раціоналістичним, приземним. Та якщо все ж таки є в цій системі компонента саме ренесансна, то вона пов’язана з античністю в усій різноманітності її виявів.

Та ж сама, умовно сказавши, антично-ренесансна традиція чітко прокреслюється й у тих курсах піїтики та риторики, які Сковорода прослухав в академії. Автори цих латиномовних курсів у своїй теорії художнього слова спираються на античну естетичну мисль, на Аристотеля, Діонісія Галікарнаського, Цицерона, Квінтіліана, а в розробці засад бароко, барокового «консептизму» — на творчу практику Сенеки Старшого, Апулея, Плінія Молодшого та інших представників так званої срібної латини. Разом з тим вони виявляють великий інтерес до ренесансної європейської поетики та риторики, до літератури іспанського та італійського Відродження.

Свого часу побутувала думка, згідно з якою українські латиномовні піїтики й риторики XVII–XVIII ст. ст. (виняток робилося, прецінь, для поетики Т. Прокоповича) являли собою не більш як копії західноєвропейських зразків; вважалося, що їхні автори давали лише варіації схоластичних канонів і норм, цілковито залишаючись на формально-рецептивному рівні. Однак проведені українськими фахівцями (В. Маслюк, Г. Сивокінь, Д. Наливайко, І. Іваньо) глибокі й всебічні дослідження рукописних латиномовних першоджерел дають можливість суттєво скориґувати стару точку зору. Жодною мірою не заперечуючи значного впливу на українських учених західноєвропейських, у тому числі латино-польських, поетик і риторик, маємо підстави відзначити їхню самостійність й ориґінальність щодо поставлення і розв’язання деяких питань. Засадничо новим моментом була, приміром, розробка східнослов’янського силабічного віршування в працях М. Довгалевського, Ґ. Сломинського, Георгія (Григорія) Кониського, С. Добрини, професора Московської слов’яно-греко-латинської академії Т. Кветницького (починав навчання в «Могилянці»). Не можна недооцінювати й того, що теоретична й поетична діяльність учених академії була тісно пов’язана зі сучасною їм історичною реальністю, зі соціально-політичною практикою; так, у деяких поетиках і риториках знаходимо посилання на Богдана Хмельницького, згадуються там такі події доби, як перемога під Пилявцями, Полтавська битва, взяття Азова та ін.[85]

Усі ці складні, контроверсійні процеси особливо виразно помітні у віршуванні, де химерно перепліталися і взаємодіяли антична метрична квантитативна (тобто побудована на впорядкованому розподіленні складових тривалостей) версифікаційна система, польська силабіка й та силабічна (з елементами тонізації) традиція, яка була закорінена в старій українській народній поезії, поширеній ще до латино-польського впливу, до створення братських шкіл. Народжувався якісно новий естетичний і поетикальний феномен — поезія бароко.

Треба зазначити, що інтерес до віршування, ба більше, захоплення ним було однією з прикметних особливостей тодішньої освіти на Україні. Вже той факт, що піїтика тут незрідка входила до програми навчання навіть у початковій школі, промовляє багато. Вміння складати вірші й «орації» вважалося за обов’язковий елемент освіченості, вельми вартісною прикрасою людини в офіційному житті, а в житті повсякденному — приємною присмакою, що осолоджує розум і душу.

Щодо Київської академії, то в ній піїтика посідала важливе місце — знову ж таки як у повсякденні, в навчальних програмах, так і в різних урочистих ситуаціях; притому один з восьми класів, п’ятий, було присвячено піїтиці цілком. Протягом багатьох десятиліть академія, навіть коли вона ще була колеґією, залишалася центром розвитку віршування в Краї. З нею пов’язані імена таких знаних теоретиків і практиків українського віршування, як Симеон Полоцький, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Лаврентій Горка, Стефан Яворський, Георгій (Григорій) Кониський, Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський, Гедеон Сломинський та ін. За перебування Сковороди в класі піїтики його вчителем був Павло Конюшкевич (Конюскевич).

У першій частині курсу віршування, який викладалося в академії, — загальної піїтики — відповідно до вихідних засад естетики бароко велику увагу приділялося вивченню механізму вірша, просодичних правил для різних його родів. Багато займалися побудовою так званих сміховинних, або фігурних, віршів (carmina curiosa), написання яких вважалося свідченням найвищого ступеня поетичної майстерності. Добре знаною і високо поцінованою була поезія Івана Величковського, барокового автора кінця XVII — початку XVIII століття (кола Лазаря Барановича), який захоплювався конструюванням різних версифікаційних фіґур, що їх він сам означував як «чудні й містерійні». У передмові до свого збірника «Млеко від вівці пастиру належне» Величковський з гордістю попереджає читача, що тут немає віршів, «які й простеці складати можуть», але тільки «штучки поетицькі». Поміж цими «штучками» — і «рак литеральний», у якому кожний рядок однаково звучить при читанні як зліва направо, так і навпаки («Анна во дар бо имя ми обрадованна»), і «вірш багатовжитний» — набір майстерних комбінацій з кількох слів, і такі версифікаційні фіґури, як «луна», «лабіринт», «рак перекірний», акровірш та ін. За умови такої гіпертрофованої словесно-декоративної орнаментальності, звісно, на перший план висувалися винахідництво, гра, комбінаторика. Не випадково в академічних курсах у розділі загальної піїтики учневі часто-густо пропонувалося як допоміжний матеріал то зведення синонімів, то імена й назви з класичної міфології, то індекси прикладів або сентенцій класичних авторів, тобто матеріал суто нормативний. Згідно зі середньовічними уявленнями, автори київських академічних піїтик суворо стежили за тим, щоб «розгнуздані коні» поетичної фантазії стримувалися обов’язковою «уздою науки»