Читати книгу - "Чорне озеро кохання"

Коли він, щиро плямкаючи, доїдав другий дерун, до кафе швидким кроком увійшов Трач.

— Вибачай, що запізнився, — перепросив Трач. — Ці затори на дорогах… Жах. Час Київраду розігнати, а міського голову вислати на острів Ельба, як Наполеона…

— Привіт! — спокійно перервав промову приятеля Каневський. — Не нервуй, нам сіра речовина мозку ще знадобиться. Поясни мені — чому ми в «Ярославі»? Здається, в місті є й більш пристойні заклади…

— Просто тут, я гадаю, безпечніше говорити… — неголосно відповів Трач і одразу ж покликав офіціанта: — Володю, мені теж дерунів, будь ласка!

— Що за конспірація, старий? — спохмурнів Каневський. Водночас він намагався бути іронічним. — Невже все так серйозно? На тебе наїхали? Податкова? «Братва»?

— Ні, справа досить незвичайна, — підбираючи слова, говорив Трач, витираючи піт із лоба. — Ось послухай… І порадь, як знайти потрібну людину. В тебе ж знайомі є скрізь і всюди…

Олексій Трач розповідав, пояснював, по-акторському зображував усе, що його турбувало, все-все, що сталося з ним останнім часом. Він намагався довести другові: йому конче потрібна допомога, і допомога незвичайна.

Каневський слухав тезку уважно, але обличчя його ставало все більш похмурим. Він дивися на Трача, який нервував, плутався в поясненнях і водночас просив, вимагав, благав… Олексієві Каневському те, що він почув від приятеля, вкрай не сподобалося.

— Якби на твоєму місці був хтось інший, — тяжко сопів Каневський, — я б уже здав його ментам, чесно.

— Я розумію, — в розпачі відповів Трач. — Але ж у мене просто безвихідна ситуація!

— Це маячня якась, а не ситуація! — сердився Каневський. — Ну, не може такого бути! Просто дурний американський фільм, ось що це. Із тобою, видатним бізнесменом і мисливцем, у головній ролі.

— Проте все, розказане мною — правда, — втомлено мовив Трач. — І вихід лише один, страшний вихід. Якщо ти можеш вигадати щось краще — скажи.

— Поки що не знаю, — Каневський говорив уже більш спокійно. — Звичайно, кінці є… Можна знайти людину, так би мовити… Зрештою, на те всі ті бандюгани, «авторитети» й існують, аби ось у таких ситуаціях… Але ти розумієш, що може бути, якщо на тебе вийде ментура?

— Ще б пак, — схилив голову Трач.

— Я так зрозумів, — несподівано про щось подумав Каневський, — ти знаєш цього офіціанта, а він — тебе?

— Так, а що? — не зрозумів Трач.

— Ми засвітилися вже, йолопе, — роздратовано зауважив Каневський. — Це дуже, дуже фігово. Якби я знав… Ми б зустрілися в мене на дачі, десь за містом. Слухай, нас відтепер не повинні бачити разом! І телефонні дзвінки… Ти зрозумів? Купи новий термінал, картку. Потім, після всього, викинеш усю ту байду десь у болото. Заколотник хрінів… Я піду, а ти посидь тут ще деякий час і поглядай на годинник. Наче чекаєш на когось по-справжньому. Наша зустріч була випадковою, андестенд?

— Йєс, андестенд, — напружився Трач.

— Тоді — бай! — кинув Каневський. — Зателефонуєш мені з якогось «лівого» стаціонарного телефону на мій стаціонарний робочий і продиктуєш мені номер свого нового мобільного телефону. Тільки номер! Жодного слова!

— О-кей! — спробував усміхнутися Трач.

— Чао, Робін Гуде! — і Каневський швидко вийшов на вулицю.

Дні, тижні життя з Оксаною минули для Андрія швидко. Він ніяк не міг збагнути: чи любить його насправді молода дружина? Часом вона якось дивно поглядала на нього, неначе вивчала екзотичну комаху. Так, саме комахою іноді відчував себе юнак поруч із загадковою, днями балакучою, або ж навпаки, мовчазною і ще вродливішою в мовчанні Оксаною. Вона то пестила його, пригортала до себе, то поводилася мало не байдуже, не звертала жодної уваги.

…Узимку першого подружнього року життя Андрій почувався зле, часом і геть погано. Він часто хворів, а лікар, до якого звертався, жодного діагнозу поставити не міг.

Одного ранку Андрій повільно, задихаючись, ішов до школи. Насилу здолавши кілька сходинок на ґанку будинку, він пройшов довгим коридором, заглянув до вчительської кімнати, а потім попрямував до класу, де на нього вже мали чекати школярі. Виявилося, що в класній кімнаті учнів зовсім небагато.

— Чого це вас так мало? — запитав він, дивлячись на дітей хворими, стомленими очами, під якими були синці.

— Хворіє багато хто! Півкласу слабих! — відповідали діти.

— А Петрик Мельник — осліп! — додав рудий хлопчик.

— Баба моя кажуть, — додала інша дівчинка, — що то відьма в селі з’явилася. Скотину псує, людей зурочує.

— Облиште ці казки, — втомлено проказав Андрій. — Які ще відьми? Не треба вірити в…

Тут голос йому урвався, вчитель захитався і впав. З носа в нього ринула яскраво-червона кров. Андрій втратив свідомість. У класі зчинився галас, кілька учнів кинулися по допомогу.

Андрій хворів усю зиму.

— Швидше б літо настало. Повертаймося до Києва, до моїх батьків, — говорив він Оксані, яка давала йому пити щось гаряче. — Ти повинна нарешті поступити до медуніверситету, та й мені вдома буде краще… Друзі вже й роботу підшукали. Фірма мого доброго приятеля займається біотехнологіями. Спробую згадати все, чому мене вчили. Досить сидіти в селі. Нічого тут не висидиш!

Андрій віднедавна різко змінив своє ставлення до пасторального оточення, яким він ще нещодавно захоплювався, романтично сприймаючи тутешні краєвиди, людей, свіже повітря і взагалі «натуральне» життя подалі від потворної сучасної цивілізації, міської суєти і загазованого повітря.

— Так, їдьмо до Києва! — погоджувалася Оксана.