Читати книгу - "Емісар"

— Ну, гаразд, беру свої слова назад, — здалася вона. — Тоді залишається тільки твоя нога.

— І що?

— Треба її перевірити.

На цю заявочку я зміг лише розпачливо похитати головою, адже реальної можливості зробити це, принаймні без ризику, не бачив. Думки почали «зашиватися».

Я більше не мав підстав вважати її абсолютно досконалою жінкою. Ще б пак — усі нутрощі навиворіт. Яка тут досконалість? Може воно й було на краще, тому що останніх кілька хвилин я вже не сприймав її роздумів про ситуацію, а думав лише про одну річ. Зараз, коли ми вийдемо до кімнати, я підійду до неї і… попрошу. Просто попрошу те, чого дуже хочу. Зранку вона мені не відмовила.

Але Інга випередила мене і план її виявився настільки простим і геніальним, що я одразу забув про грішні думки і пішов збиратися. Ми вийшли на майданчик за готелем, де стояла моя ще нова «Нива-Шевроле», гроза дніпропетровських байкерів, з понівеченим задом. Я витяг монтировку, ту саму, і почав відчиняти задню дверку багажного відділення, оскільки натисканням кнопки вона тепер не відкривалася. Монтировкою, як виявилося, також. Через салон ми якось дісталися до багажного відділення і я витяг молоток. Машина стояла за готелем і сюди виходили вікна сусідніх будинків. Якщо за нами хтось стежив, то мав би зараз усе добре бачити.

Я загнав монтировку за край задньої дверки і почав бити по ній молотком, намагаючись зірвати замок. Пробував і так і сяк. А потім… Молоток зіскочив і поцілив мені у руку, яка тримала монтировку. Міцний вираз чути було далеко — без сумнівів. А потім я схопився за руку і присів. Інга навіть взялася за голову. А я притис руку до живота і так сидів на карачках, поки вона просила мене показати, що сталося. Потім Інга полізла до аптечки і забинтувала мені руку. З боку усе це мало б виглядати природно, принаймні здалека. А поруч з нами нікого не було.

Травматолог у місцевій поліклініці навіть не просив розмотати руку — запитав лише, чи немає там рани і відправив на рентген. От що таке жінка з головою, в якій щось є. На рентгені, відсидівши чергу, я потрапив у кабінет з затемненими вікнами і лаборант в окулярах дбайливо вклав мою руку на касету з плівкою, навів аппарат, а сам вийшов за важкі двері, які зачинив наглухо. Я миттю забрав свою руку і поставив на касету ногу, намагаючись потрапити якраз тим місцем, де був шрам. В апараті загуділо, клацнуло і я миттєво всівся у тому ж положенні в яке мене посадили. Він увійшов знову, поміняв касету і тепер вже мою руку встановив боком. Я зрозумів — знімок робився з іншої проекції. Двері зачинилися. Поставити ногу у профіль виявилося набагато важче, але я якось упорався, апарат загудів знову.

Він нічого не помітив. Знімки мої проявляли хвилин з двадцять, а тоді, отримавши їх, я сів у нову чергу — до лікаря, який мав давати по них висновки. Я натяг рукав куртки більше на кисть, аби той не побачив бинт — він же не знав, з якого приводу я звертаюся. Серце моє колотилося, я хвилювався. Інга, яка весь час була поруч, увійшла до кабінету разом зі мною.

Рентгенолог, який сидів тут, кивнувши на наше вітання, одразу поставив знімки на екран, що світився матовим світлом, примружив очі і почав писати на папірці, який ми мали з собою.

— Пробачте, — промовила до нього Інга. — Як там, ви нам скажете?

— Перелому не бачу, — відповів той, — а решта — йдете до травматолога і він вам усе…

— Лікарю… — почала воркотіти до нього Інга. — А ви нам також поясніть, ми дуже переживаємо… Покажіть нам на знімку, чи там усе гаразд… — вона схилилася поруч із ним до столу і підсунула десятидоларову купюру під екран, — ми вас просимо…

— А що ж мене просити, — розвів руками той. — Кістки на нозі цілі — ось, бачите? — Він водив ручкою, окреслюючи контури кісток на знімку, і розповідав нам.

Цю штуку я побачив одразу. І моє «праве» серце тьохнуло так, що мав би почути і лікар. Усі лінії, що окреслювали кістки, були якимись м’якими, неяскравими. Воно ж було яскраво-білим, тобто прозорим. Щось маленьке, близько сантиметра, нагадувало букву «П» ще з якимись загогулинами. Щось схоже було і на іншому знімку, проте мало дещо інакшу форму.

— А оце що таке? — тамуючи хвилювання, запитав я, недбало тицьнувши пальцем у фігуру.

— А це треба було вище штани підтягати. Є застібка внизу? — він зиркнув на спортивні брюки, у яких я був вдягнутий, і продовжував писати. — От вона й потрапила, очевидно, у поле знімка і наклалася. У нозі людини, принаймні, таких утворів немає.

Інга подивилася на мене, а я заперечливо похитав головою. Ніякої застібки там бути не могло, тим паче, штани я підтягав аж до колін.

— А чого воно інший колір має? — запитав я.

— Не колір, а інтенсивність тіні, — сказав рентгенолог. — Метал. Він не пропускає променів, тому й дає таку інтенсивну тінь. На плівці начебто біле, а насправді чорне. Це ж негатив. Стоп… а чого у вас нога на знімку, як тут у направленні написано рука?

— А ми руку лише трохи подряпали, — вступила знову Інга. — І лікар казав, що її знімка не потрібно. Напевно, думав одне, а написав інше…

Ми мовчали цілу дорогу додому. Воно було там. Оте, що давало змогу їм вичисляти мене, не загубити мій слід будь-коли. Було від чого замислитися. Ніякого металу на моїй нозі чи на штанах бути не могло. Отже, ця зараза у вигляді букви «П» знаходилася у тілі і вживили мені її, так виходило, за півроку до від’їзду зі Штатів. І вже тоді моя доля була вирішена. Вже тоді було відомо, що одного прекрасного дня у кафе «Артист», якого тоді взагалі ще не існувало, з’являться люди, котрі візьмуть мене за горлянку. От тільки