Читати книгу - "Зоряний єгер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У рік Тринадцятої гіперкосмічної Альберто Тоцці виповнилося двадцять три. Це був тендітної статури високий чорноволосий юнак з тонкими правильними рисами обличчя. З дитинства він ходив у вундеркіндах. У чотирнадцять років почав навчатися у Палермській вищій технічній школі, у шістнадцять почав публікувати наукові повідомлення, а до двадцятиріччя вже мав учений ступінь. Альберто захоплювалися незліченні італійські родичі, а колеги цінували й поважали Тоцці як талановитого, багатообіцяючого космогеолога.
При всіх своїх чеснотах Тоцці не належав до категорії так званих мазунів долі. Навпаки, Альберто відрізнявся рідкісною працьовитістю, відданістю науці; до рідних і друзів ставився з повагою. Єдиним недоліком Тоцці, або навіть не недоліком, а слабкістю, як обережно висловився Набіль Сааді, була його ексцентричність.
Екіпаж космічної експедиції сприймав темпераментного італійця по-різному. Командир і його дружина, можливо, тому, що дітей у них не було, з першого дня мовби узяли Альберто під своє заступництво. Масграйв відразу відчув до Тоцці неприязнь і до закінчення експедиції тримався з ним підкреслено сухо, офіційно, розмовляв лише з необхідності. Аніта трималася з Тоцці по-дружньому легко, але при кожній слушній нагоді кепкувала з нього. Сам же Набіль Сааді, судячи з усього, з молодим геологом був коректний, підкреслено ввічливий, але ввічливий доброзичливо, без відчуження. Крім того, відчувалося, що Сааді ще тоді, в Тринадцятій гіперкосмічній, задовго до трагічної смерті геолога, вже відчував до Тоцці якесь співчуття, навіть жалість. За що ж можна жаліти такого щасливчика? Коли я безпосередньо запитав про це Сааді, на секунду він зам’явся, відтак не дуже охоче пояснив. Виявляється, Альберто закохався в Аніту. І не просто закохався — покохав. І без взаємності. Коли Аніта загинула, в Альберто немов щось зламалося. З життєрадісного, усмішливого, товариського хлопця він перетворився на замкнутого, відчуженого від життя чоловіка. Пізніше, на Землі, Набіль намагався знайти Тоцці, але той уникав зустрічей. Казали, що після польоту на Мегеру Альберто так і не оговтався: перестав бачитися з друзями і користувався будь-якою можливістю, щоб відлетіти в космічну експедицію, байдуже куди і байдуже з ким. Політ на Саратан став драматичним фіналом цієї справді сумної долі. Трапилося ось що. Під час обвалу в горах напарник Тоцці був важко поранений. Усюдихід засипало камінням. Ємності батарей, що живили протирадіаційний захист костюмів космогеологів, вистачало на чотири доби. Швидкої допомоги чекати не випадало — вийшла з ладу система аварійного сповіщення. Альберто зняв свої батареї і під’єднав до блоку живлення товариша. Коли їх знайшли рятувальники, геологи лежали без свідомості. Пораненого вдалося повернути до життя. Тоцці рятувати було пізно.
На ранок мене розбудив Сааді й запропонував прогулятися у водний павільйон. Там яскраво й гаряче світило штучне сонце. Декілька чоловік сонно лежали на поролоні, засмагали. Благословляючи безвісного генія, що запропонував запас води на космічних кораблях не ховати в баки, а використовувати для задоволення команди, я почав роздягатися.
— А ви, професоре? Не бажаєте освіжитися? — покликав я, помітивши, що Сааді всідається за столик.
— Купайтеся, я не хочу, — відмовився Сааді.
На ньому, як і вчора, була та сама хламида, але вервечка в руках була вже не коралова, а з невідомих мені бурих кісточок.
Я накупався донесхочу, зробився червоним від засмаги, випив термос чаю, програв Абу-Фейсалові чотири партії й одну звів унічию, але обіцяних одкровень не почув. Підсвідомість професора чіпко тримала свої таємниці, і, схоже, не без допомоги свідомості.
Професор у деталях описував, які перед ним стояли наукові завдання. Я слухав із ввічливості. Сааді популярно виклав теорію інтерференції біополів, затримався на принципах, що відрізняли його гіпотезу від гіпотези Фелікса Бурцена. Насилу дослухавши сьому тезу, я оголосив професорові, що його наукові висловлювання не викликають у мене особисто анінайменших сумнівів. Але річ у іншому. Чи не влаштує він мені, враховуючи його дипломатичні таланти й добрі старі стосунки, зустріч із Масграйвом? Не думаю, що прохання моє, навіть підсолоджене лестощами, принесло Сааді задоволення, але допомогти мені він усе-таки обіцяв.
І постарався. Увечері «секретар» повідомив, що капітан Масграйв прийме мене.
Тері Масграйв зустрів мене досить прохолодно.
— Два дні тому під час сеансу гіперзв’язку ви говорили, капітане, що вам нема що приховувати в цій історії. Чи можу я й сьогодні розраховувати на вашу відвертість?
— Питайте.
— Давайте побалакаємо по черзі про учасників Тринадцятої гіперкосмічної.
— Хто саме вас цікавить? Бурцен?
— Він був вашим другом?
— Не був.
— Він був здібним ученим?
— Не знаю. У нас різні області. Гадаю, вченим він був непоганим.
— А як начальник експедиції?
— Нижче середнього.
— Чому?
— Кепський організатор.
— А в його характеристиці перед Мегерою писали, що він «брав участь у шести міжпланетних експедиціях, проявив себе… здібним організатором». Що ж, у сьомій він став кепським?
— У добре організованих експедиціях не гинуть люди, — відпарирував Масграйв.
— Гаразд, облишмо командира Бурцена. Побалакаємо про Тоцці. Це був корисний для експедиції учасник?
— Він славився як здібний космогеолог.
— А як людина?
— Порожній, егоїстичний вундеркінд, — наскіпався Масграйв.
— І в чому ж проявлявся його егоїзм?
— У тому, що особисті інтереси Тоцці ставив вище від громадських. Класичний випадок.
— Що це за «особисті інтереси»?
— Особисті… Ну, значить, серцеві…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний єгер», після закриття браузера.