Читати книгу - "Зоряний єгер"

— Але багато що могло перешкодити формуванню розуму на планеті, — відзначив я, — наприклад, катаклізми?

— Отож-бо й воно, що ні! Не рахуючи кліматичної каруселі в рамках одного річного циклу, Мегера навдивовижу стабільна планета. Останні геологічні збурення проходили близько мільйона років тому. Термін для еволюції цілком достатній. Та ви й самі скоро переконаєтеся, наскільки розвинене там органічне життя.

— Але якщо на Мегері сотні видів…

— Тисячі, Олесю, тисячі!

— Тим більше, як же тоді визначити, хто з них носій інтелекту?..

— Ось у чому питання! — вигукнув експресивний Набіль Сааді. — Мрія всіх контактологів Усесвіту — прилетіти й побачити на незнайомій планеті міста, забудовані химерними будівлями й населені доброзичливими аборигенами. Утопія! Ми звикли думати, що вищі форми розуму мають бути доброзичливими. Але «мають» — не означає «є». Самі-бо ми, homo sapiens, чи давно стали «доброзичливими»? А розумними? А зараз давайте уявимо собі, шановний Олексо Ва… Олесю, що ми з вами прибульці, що сіли на Землю в період раннього палеоліту. В повітрі літають крилаті ящери[7], не кажучи вже про комах, на землі полюють шаблезубі тигри, пасуться стада мамонтів… Як нам виділити істоту, позначену, як казали мої предки, печаттю Аллаха чи, як казали ваші предки, іскрою божою? Як?

Я знизав плечима. Питання не нове, тисячу разів обговорюване — і так до кінця й не вирішене. Та все ж відповів:

— Є ж якісь певні критерії. Тест Крамера. Рівень креативності[8]. Мейзтест. Психометрія[9]…

— Ах, облиште, будь ласка, Олексо. Виявляти розум цими тестами все одно що за допомогою термометра визначати, живий пацієнт чи вже остиг. Ми можемо лише сказати, явно розумний об’єкт чи явно позбавлений здатності мислити. Але форми мислення можуть і не бути схожими на людські. І наразі вони-бо й залишаються поза нашим розумінням, Олесю.

— Де ж, цікаво, ви накажете взяти детектор розуму? Чи не його, бува, ви збиралися продемонструвати на Мегері, професоре?

Набіль Сааді не образився. Навпаки, вся огрядна, не атлетична, але й не розпливчаста його постать у вільно спадаючій сорочці-дишдаші, виражала вдоволення і розслабленість.

— Ви молодець, Олексо, — похвалив Сааді, — відчувається, майстер слова. «Детектор розуму»… — ніби куштуючи слова на смак, повторив він. — А мої помічники нічого кращого від абревіатури не запропонували. З вашого дозволу, я перейменую прилад.

— Перейменовуйте, — дозволив я з халіфською щедрістю. — Але, як хрещений батько, можу дізнатися, в чому полягає його принцип роботи? Якщо не секрет, звісно.

— Які секрети, Олексо! — сплеснув руками Сааді. — Мій прилад охрестили на Землі «польовим психоіндикатором». Цей апарат не схожий на звичні психометри. Тепер слухай уважно. Вища нервова діяльність на рівні мислення супроводиться біоритмами — від найбільш виразних альфа-, бета— і гамма— до майже невловимих сігма— і тау-ритмів. Перемежаючись, ритми створюють поєднання, яке образно можна назвати хвилею розуму. Її-бо й «пеленгує» мій прилад, який, зазначу, наразі недосконалий. Він фіксує ритми на невеликій відстані від джерела і, можливо, небезвідмовний в екстремальних умовах. Власне, мій апарат навіть не випробуваний як годиться. Офіційно він просто не існує.

— Виходить, проблема, про яку ми говорили, вирішена? — Я недовірливо покосився на професора. — Або близька до вирішення?

— Якби ж то. Прилад зроблений за людськими мірками — через відсутністю інших. Хіба можна поручитися, що в інопланетного розуму будуть ті самі психоритми, що й у нас?

— Гадаєте, ваш прилад нам може стати в нагоді?

— Якщо мозок людини справді приймав випромінювання мегеріанського розуму — а я не знаю, чим ще пояснити видива у Фелікса й Аніти — мир з ними! — то мій детектор розуму ці біоритми має зареєструвати.

«Мовчання детектора нічого не доведе і не спростує мою страхітливу версію», — промайнуло в голові. Я розчаровано зітхнув. Який поворот почав було вимальовуватися! Детектор розуму — ключ до таємниці зникнення людей на Мегері. Надії на прилад Сааді, судячи з усього, слабкі.

— Що ж, чудово, випробуємо ваш психоіндикатор, — без особливого ентузіазму підтримав я професора. — Але час побалакати про людей. Тих, що були з вами, Абу-Фейсале. Мені треба знати, чим жила Тринадцята гіперкосмічна. Уявити обстановку на кораблі й форстанції. З’ясувати, що за люди, що за характери були в експедиції.

— Боюся, про мене вам доведеться розпитати когось іншого, а щодо п’яти моїх товаришів — я до ваших послуг. Щоправда, минуло вже стільки років… Але постараюся пригадати. З кого почнемо, саїде Санкін?

— Розкажіть мені спершу… про Альберто Тоцці.

На планеті, пропеченій шквальним жовтим випромінюванням, єдиними живими створіннями були «броньовані» конусні мутанти, у яких ні очей, ні вух, лише рудиментарні матові кістяні пластини прикривали отвори в панцирі, немов захищаючи примітивний мозок від якоїсь інформації. На цілий сезон конуси-броненосці стали господарями Мегери. Вони бродили всюди, не знаючи небезпеки. Але щось їм підказувало: треба уникати старих, безживних котлованів озер, нехай навіть простерилізованих радіацією. Втім, радіація починала слабшати.

Радіація починала слабшати. Висунувся