Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Без дозволу на розслідування 📚 - Українською

Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Без дозволу на розслідування" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 79
Перейти на сторінку:

— Куртій, — кивнув чоловік, утупившись у зошит.

— А я — Загайгора.

— Угу, Загайгора, — машинально повторив і нараз прикипів до мене карими очима, тихо повторив: — Загайгора. Син Федора…

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мовби знав його давно і ми бачилися щодня. Його кремезна, огрядна постать зберігала військову виправку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоловіком.

— Як ти мене розшукав?

— Мати дала адресу.

— Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсене. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей. — Я весь час чекав на то зустріч.

— Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

— Добре, що приїхав.

— Я не міг не приїхати.

— Як здоров'я матері?

— Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

— Да-а, війна, — звівся, пройшовся до вікна, високий, плечистий, мало схожий на того гінкого військового, вернувся до стола, згорнув грубого зошита. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попереджу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібратися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адресу. Лише прохопився отим «нарешті»… Чи він повторить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

— Ходімо, Арсене, — зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом. — Ти власним транспортом?

— Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

— Що то за танк?

— Т-34, на такому ми воювали, — відповів Куртій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку бачив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив батько, керуючи грізним громаддям криці.

— Дмитре Семеновичу, я…

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій красі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з глибини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

— Обережно, не вдарся, — попередив Куртій. Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моєтіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до присмерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика рація, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у люкові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи… Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед… Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невразливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зустрів мене провинним поглядом. Я теж уникав йогоочей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

— Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

— Я вже був у вас, — повернувшись, голосно відказав.

— А хто сюди направив?

— Ваш сусід з сьомої квартири.

— А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

— Зараз я холостяк, — мовив Куртій. — Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

— Може, вас завезти до них?

— Коли б це субота…

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в коридор.

— Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пилюку?

— Не проти.

— Тоді гайда у ванну, — відчинив двері. — Он чистий рушник, мило, а я приготую вечерю.

— Не треба, Дмитре Семеновичу, — мені стало незручно від його турботи.

— Що не треба? — суворо глянув на мене. — Приїхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди, — підштовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали брязкіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, мені була приємна та музика гостинності. Куртій виявився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.


Розділ дев'ятий

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з приємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мисці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сорочці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.

— Я на мотоциклі, — застеріг Куртія.

— Гаразд, Арсене, ти символічно, — звівся Дмитро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світлу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено поглядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крутилися слова: світла пам'ять, світла пам'ять… Завважив, що добре, коли залишається на згадку про людину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний промінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

— А ти терплячий, Арсене, — раптом мовив Куртій. — Нічого не питаєш,

1 ... 15 16 17 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без дозволу на розслідування», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без дозволу на розслідування"