Читати книгу - "Порожня труна"

— Справді? Ви гадаєте, що таке можливо?

— Ох! А чому б і ні? Перш за все, люди невдячні, пам'ять їхня йде вслід за сердечними порухами, образи стираються в мозку так само, як спогади гаснуть у душі. Ні… Себастян Перрон, напевно б, не впізнав Маріуса, якби той і зустрівся йому. Але цього не буде; Маріус, певне, загинув під час якоїсь воєнної кампанії, ви ж бо знаєте, мій добрий друже, зі свого досвіду санітара, що найостанніша неввічливість, яку чинять люди, полягає в тому, що вони йдуть із цього світу, не завдавши собі клопоту попередити тих, хто ними цікавиться.

Санітар не помітив іронії старого, він замислився, наче чимось заклопотаний.

— Який він був, той Маріус, на вигляд?

Келдерман здивувався такому запитанню.

— Навіщо воно вам? Невже моє базікання може вас зацікавити? — спитав він недовірливо. — Це мої спогади, що мають значення лише для мене і самого. Простим смертним байдуже, що сталося з Маріусом та чи впізнає його Себастян Перрон, чи ні.

Обличчя санітара посмутніло.

— Я дуже перепрошую вас, пане Келдерман, за мою нескромність, але якщо я вас уже так розпитую, то тільки тому, що, мені здається, я знав цього Маріуса. Я також служив у морській піхоті й воював на Мадагаскарі.

Старий був задоволений таким поясненням. Якусь мить він уважно придивлявся до свого співрозмовника, а потім заявив:

— Забавно, звичайно, але якби Маріус дожив до вашого віку, то був би схожий на вас і поставою, й обличчям. Як і у вас, у нього було чорне кучеряве волосся, широкі плечі, він був височенький на зріст. Але це лише припущення; та й кому це потрібно.

У голосі старого почулася втома.

— Ви дуже люб'язний, чоловіче, вдаєте, що вас цікавить базікання такого старого дивака, як я. Дуже вам за це вдячний. Та, мабуть, уже час мені відпустити вас, відпочиньте, тим більше, що й мені самому треба трохи поспати. Якщо вам не важко, засуньте душник, он там, праворуч у кутку, і погасіть лампу, коли будете виходити.

Санітар Клод виконав бажання старого й, не чекаючи, поки той вкладеться, вийшов у коридор. Він знову вмостився в кріслі, на якому, коли його покликав Келдерман, покинув був книжку. Та тепер йому, очевидно, зовсім перехотілося спати, не вабив його і роман із бурхливими пристрастями. Він сидів, замислившись, підперши голову руками; погляд його неуважно перебігав з одного предмета на інший. Він був так поглинутий своїми думками, так ними захоплений, що мимохіть став упівголоса розмірковувати посеред нічної тиші, що панувала в коридорі.

— Чи можливо це? Щоб так пощастило! Зрештою, чому би й ні. Якщо все те, що цей дідок мені розповів, правда, навряд чи цей суддя зможе впізнати і людину, яка колись була його найкращим другом.

Помовчав хвилину і буркнув:

— Ризиковано це.

Однак погляд його знову зробився твердим, а чоло вкрилося зморшками, наче він напружував свою волю.

— Я повинен усе випробувати, все… все, щоб вирвати того бідолаху, — промовив він і, помовчавши, додав:

— Проте, слід бути обережним, та й ніхто мене в шию не жене. Перш за все треба, щоб цей дідуган, який так вчасно мені трапився і якого мені вистачило терпіння вислухувати, найповніше описав Маріуса та Себастяна Перрона.

Себастян Перрон, голова суду департаменту Сена, щойно прибув до Палацу правосуддя. Як і казав санітарові Клоду спаралізований дідок у клініці, йому ледь сповнилося сорок років, і його ще можна було називати молодиком і то гарним. Придивившись до нього, людина досвідчена могла б легко виснувати, що він належить до того типу чоловіків, які подобаються жінкам. Себастян Перрон був красивий тою властивою для крупних чоловіків, але доволі витонченою красою, яка вабить гарних жінок. Високий, стрункий, добре збудований, він, з усього видно було, займався спортом. Цим він, очевидно, завдячував благотворному впливу, який на нього справив його друг дитинства Маріус.

Навіть високопоставлені урядовці дослухалися до думки цього освіченого юриста і вважали його вельми перспективним. Розумний, добре вихований, він умів гарно говорити; голос його звучав то задушевно, то лагідно та енергійно, то владно, залежно від обставин. Він зовсім не був схожий на судовиків старшого покоління, яким не бракувало манер, але які були надто непохитними й суворими. Себастян Перрон, навпаки, був завжди коректний, як справжня світська людина, він волів, щоб позовники скінчили справу миром, але водночас славився своєю непідкупністю, так що його можна було вважати зразковим суддею доби Третьої республіки.

Він лише шість місяців тому переїхав до Парижа, зробивши блискучу кар'єру в провінції, і вже встиг зав'язати дружні стосунки з багатьма судовиками в Палаці правосуддя. Він умів привертати до себе людей, тож проникливі позивачі домагалися, щоб їхні справи розглядав саме він.

Знайомі та колеги Себастяна Перрона не без підстав передбачали, що його чекає велике майбутнє: невдовзі він стане радником апеляційного суду, а потім, напевно, зможе претендувати на найвищі судові посади держави; його навіть бачили членом головної касаційної інстанції.

А поки що Себастян Перрон прямував до свого кабінету. Впевненою ходою він перетнув зал, але на кожному кроці був змушений зупинятися: друзі, колеги, прохачі, люди всіх станів, адвокати, повірені — всі намагалися переговорити з ним чи щодо справ у суді, чи про щось інше як з людиною корисною і впливовою в цій установі.

Як завжди, його перестріли дві чи три гарненькі жіночки, що блукали по Палацу правосуддя, чи то випадково, чи то навмисно; ніхто цього не знав і не наважувався запитати. Однак уже стало правилом, що коли Перрона бачили десь у закутку Палацу, заглибленого в розмову з якою-небудь жінкою, то проходили мимо, наче не помічаючи й не звертаючи на них анінайменшої уваги.

Всі знали, що Себастян Перрон, який у свої сорок років став головою суду в Парижі, зобов'язаний цим