Читати книгу - "Золото і анаконда"

— Серрос Льянганаті! Трикутник із трьох вершин!

Мені не довелось напружувати зір, — гори вимальовувались чітко і ясно.

Надвечір ми досягли Ель Гольпи — давньої вирубки в лісі, з якої вже було чути шум водопаду. Там ми стали табором. І знову побачили три вершини, що блакитним силуетом вирізнялися на тлі чистого неба.

Андраде анітрохи не сумнівався, що це справді Серрос Льянганаті, про які писав Вальверде.

Для підтвердження своєї думки він посилався на розповіді інших мандрівників. Якийсь Грегоріо Асунья з Пільяро теж бачив їх спочатку з гори Гуапи і від озер Антехос, а потім кілька разів з Ель Гольпи, де ми тепер отаборилися. Асунья прожив на Ель Гольпі три місяці, рубаючи там ліс. Про свої спостереження він розповів Бошетті і ходив один раз з ним у Льянганаті. Але Асунья добре не зорієнтувався, і, проблукавши якийсь час, експедиція змушена була повернутися назад. Наступній експедиції більше пощастило — вона досягла річки Сан Хосе біля підніжжя гори з трьома вершинами. Проте погода тоді була погана, як ніколи, дощ не давав навіть розпалити вогнище. Почекавши три дні, Бошетті і його супутники знову змушені були відступити.

— Нос фальто карактер! (Не вистачило витримки!) — казав потім Бошетті.

До водопаду в Ріо Гольпі доходило багато експедицій, дотримуючись дерротеро Вальверде, — розповідав Андраде. — Але далі всі починали блукати. Навіть почали казати, що теперішній текст дерротеро не відповідає оригіналові. Та для мене в дерротеро все зрозуміло.

І якщо скарб ще й досі лежить там, де його бачив Вальверде, він буде наш. Ще ніхто не шукав його в тому місці, де я сподіваюсь знайти!

— А якщо ти знайдеш скарб, то що гадаєш робити потім, Андраде?

— І сам не знаю. Однак не думаю, що моє життя тоді особливо зміниться. Адже мене тягне не так можливість розбагатіти, як бажання розгадати таємницю, над якою билося стільки людей. Колись давно мені так само захотілося відшукати «Скарб сорока розбійників». Казали, що він схований в одній печері в провінції Імбабура. Щоправда, потім я кинув пошуки, бо дуже сумнівався, що той скарб справді існує. А в скарб Вальверде я вірю, до того ж дуже захоплює мене вся ця історія про Вальверде, про падре Лонго та про безліч шукачів, які блукали тут протягом минулих століть. Може, якраз на цьому місці, де ми розташувались, стояв колись сам Вальверде із своїм тестем-індійцем. А падре Лонго пропав таки справді тут, коли вірити карті Гусмана, на якій навіть є позначка — хрест і напис: «Муерте дель падре Лонго…»

Сонце вже зайшло. Я заліз у спальний мішок і при світлі багаття почав думати, що зробив би, якби знайшов скарб…

А про дальші події нехай розповість щоденник.

«14 листопада. Вирушаємо о 8.15. Світить сонце. Перейшли Ріо Пончо по стовбуру дерева, перекинутого через річку. Скрізь видно сліди гірських тапірів. Вони протоптали в заростях стежки й тунелі. Ми згаяли багато часу, пробуючи відшукати торішню піка Андраде. Та всі піка позаростали, а без них просуватися уперед було важко. Андраде запевняв, ніби пеони навмисне недбало прорубують їх, щоб довше затриматись у Льянганаті і заробити більше грошей. Один пеон побачив двох тапірів, метнув у них мачете, але не влучив. Отаборилися ми аж о 16.15; два пеони й далі прорубують піка. Один носильник поранив собі ногу мачете, і я щойно зробив йому перев’язку.

15 листопада. З ранку до обіду світило сонце, потім захмарилось і пішов дощ. Цілий день рубали піка, здебільшого крізь густі зарості бамбука та еспадані. Натрапили на свіжі сліди великого тапіра. Несподівано побачили й самого звіра, але він утік, з тріском і шумом прокладаючи собі дорогу крізь зарості. Десь біля 18 години перебрели обидва рукави Парка Яку, а о 18.30 добралися до місця, де можна було стати табором. Тут ми вперше за весь час натрапили на пальму. Висотомір показує 2800 метрів. Усі стомились, настрій поганий. Тільки Андраде тримається, він за всяких обставин не впадає у відчай…»

Тут я мушу вставити кілька зауважень.

Успіх експедиції залежить від багатьох причин, але мені здається, що найважливішою є згода між її учасниками. Якщо не всі будуть однаково працювати, якщо хтось спробує зробити собі полегшення за рахунок супутників, то не минути суперечок і сварок, а тоді стосунки можуть стати просто нестерпними. Тому найкраще йти в експедицію з людьми, яких добре знаєш і на яких можна покластися. А втім, і тоді легко помилитися. Якось я вирушив у тривалий похід по джунглях з людиною, яку вважав ідеальним супутником. Мені здавалось, що я добре знаю свого товариша, ми завжди були в гарних стосунках, до того ж він запевняв мене, що звик до труднощів і захоплюється життям у джунглях. Та як тільки почалися справжні труднощі, а часто й небезпека, мій хоробрий приятель зробився зовсім іншим. Витримка зрадила йому, він став егоїстом. Він їв, не рахуючись із тим, що в нас обмежені запаси. А коли мені довелось зауважити, що ніхто не повинен одержувати більше за інших, бо всі однаково хочуть їсти, він заявив, що я надумав доконати його, і загрожував оголосити голодовку. Він то понуро мовчав, то починав істерично лаятись, а якось мало не вчинив бійки. Щоб усе це не скінчилося трагічно, нам довелось поставитися до нього як до хворого — таким він по суті був — і надати йому пільги, котрими він спокійнісінько скористався.

Андраде я зовсім не знав, коли ми вирушали в Льянганаті, і спочатку побоювався: чи ми будемо миритися ці кілька тижнів, чи не почнемо дратувати один одного? Андраде, певно, думав те саме.

Він дещо розповів мені про своїх попередніх супутників у Льянганаті, оцінюючи їх досить-таки критично.

Один із них був такий скупий, що купував харчі найгіршої якості. Врешті пеони обурились і повернулися назад у Пільяро.

Про другого супутника Андраде розповів таке:

Взагалі він був непогана людина, тільки зовсім безпорадна. Називав себе експлорадор — тобто дослідником — і для поважності