Читати книгу - "Переяславська Рада. 1654"

Володимир Антонович фактично навіть не припускає існування української зовнішньої політики. На тлі потужного внутрішнього руху події зовнішньополітичні сприймаються ним як щось другорядне, мало важливе. Усі зовнішньополітичні дії Б. Хмельницького (як військові, так і дипломатичні) зображено як низку авантюр, більшою чи меншою мірою вдалих, у тому числі й українсько-московське зближення. Ця авантюра, на його думку, не була вдалою. «Переяславська умова була зроблена на швидку руку, – твердить він. – 3 боку Богдана Хмельницького і козаків справу проведено досить недбало і нерозумно і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був добре практикований у дипломатичних зношеннях, у яких основою було «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти і так і сяк».

Читаючи «Коротку історію козаччини», не можна не помітити, що ми вже маємо справу з усталеною традицією підходу до українських визвольних змагань XVII століття, взагалі до історії України. Володимир Антонович майже повністю поділяє філософські та історичні погляди, політичні переконання своїх попередників, але (як уже було сказано) викладає їх без будь-якого полемічного запалу. Пантелеймон Куліш чи Микола Костомаров у своїх історичних працях намагалися доводити, відстоювати свої погляди. Володимир Антонович сприймає їх як даність, як щось, що вже не треба доводити. Слід зазначити, що тут розглядається тільки історична праця, що стосується українсько-російських стосунків середини XVII століття.

Але в «Короткій історії козаччини» з'являється також думка, якої не було в його попередників. В. Антонович розглядає українсько-російський союз як угоду двох самостійних і рівноправних партнерів. Вивищення одного партнера над іншим тут визначалося лише хитрістю і більшою дипломатичною досвідченістю. Якщо для П. Куліша чи М. Костомарова українсько-російський договір був чимось другорядним, маловартісним, порівняно з Переяславською радою 8 січня 1654 року (власне, вони взагалі не вважали його (особливо П. Куліш) за договір, то для Володимира Антоновича актом приєднання України до Московського царства є не Рада 1654 року, а сам правовий документ, де і були зафіксовані засади взаємодії сторін. Звичайно, не можна сказати, що ця точка зору була чимось новим або оригінальним і в українській і в російській історіографії, але безумовним є те, що саме В. Антонович ввів цю думку до українського історичного дискурсу.

Та повернімося все ж до наукових праць Михайла Драгоманова. Стаття «Пропащий час. Українці під Московським царством 1654–1876 pp.», яка за стилем скоріше публіцистична, ніж наукова, наштовхує на думку, що вона є його відповіддю на Емський указ 1876 року. Побутує думка, що це лише початок великої (але, на жаль, незакінченої) наукової праці про політичне життя України у XVII столітті.

Михайло Павлик у передмові до першого видання «Пропащого часу» висловив припущення, що М. Драгоманов покинув писати українську політичну історію XVII століття через особисті переконання: «В самім кінці розвідки мусів бути поданий загальний висновок і вказаний Україні вихід із її пропащості під Росією. Логічний вихід тут міг бути лиш один – відірвання України від Росії». Але добре відомо, що М. Драгоманов був противником такого розвитку подій, саме тому, на думку М. Павлика, він і не закінчив твору.

У статті «Пропащий час» М. Драгоманов передусім звертає увагу на внутрішнє становище України, точніше на зміни у внутрішньополітичному житті України, що відбулися внаслідок укладення українсько-московського договору 1654 року. Документ з двадцатьма трьома статтями він розглядає як конституційний акт і порівнює його з іншими подібними актами, передусім – Великою хартією вольностей 1215 року (Magna Charta Libertatum). На думку M. Драгоманова, українсько-московський договір 1654 року мав для України таке саме значення, як Велика хартія вольностей для Великої Британії. Для нього договір 1654 року – це перший крок до лібералізації соціально-економічних та політичних відносин в українському суспільстві.

Михайло Драгоманов не вважає «переяславські статті» аж такою державною мудрістю, та гадає, що основною проблемою внутрішньополітичного життя України після 1654 року став саме факт приєднання України до Московського царства, а не недосконалість договору, бо приєднання до Росії призвело до проникнення в Україну ідей і соціальних інститутів антидемократичного та антиліберального характеру.

Наведений М. Драгомановим у «Пропащому часі» текст документа з 23 статей автор вважає за договір, та коли В. Антонович вважає його за звичайну зовнішньополітичну авантюру, то для М. Драгоманова – це не стільки засади для українсько-російського співробітництва, скільки конституція для внутрішнього вжитку. Попри це, для нас важливо, що праці В. Антоновича і М. Драгоманова доповнюють одна одну, і фактично обидва автори згодні з тим, що договір 1654 року був дипломатичною (і не тільки дипломатичною) поразкою України.

Михайло Драгоманов цю подію сприймає масштабно – як національну катастрофу.

Стаття «Пропащий час» була першою в українській історіографії спробою проаналізувати зміст українсько-московського договору 1654 року. Тут уперше основним об'єктом уваги дослідника стає сам договір. Автора передусім цікавив його суспільно-політичний зміст. Якщо вважати українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття приєднанням України до Московського царства, а договір 1654 року – конституцією, то виникає питання: які права вона гарантувала і кому саме? На це Михайло Драгоманов дає чітку відповідь: «Переяславські статті писали козаки і думали про самих козаків». Не забуває він також вказати на те, що про інші стани козаки не думали взагалі: «Переяславські статті вмовлялися з царем тільки про волю козацьку…» Та це зовсім не значить, що автор оцінює договір і саме козацтво негативно: «Однак, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було в государстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія».

Він був далекий від того, щоб ідеалізувати козацтво і взагалі історію України, але був також проти різко негативного, упередженого ставлення до козацтва: «Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені українці свою старовину, у 30 – 40-х роках цього століття, жменька людей прокричала про славу козацької України,