Книги Українською Мовою » 💙 Легке чтиво » Метелик 📚 - Українською

Читати книгу - "Метелик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарьєр. Жанр книги: 💙 Легке чтиво / 💙 Класика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 41
Перейти на сторінку:
брешу?

– Ні, помиляєтеся.

– Тоді чий? – перепитує майор Барро. – Якщо ніж не твій, він мусить комусь та належати.

– Він не мій, це все.

– Якщо не хочеш сидіти в карцері, де ти засмажишся, бо він над котлами, кажи, чий це ніж.

– Не знаю.

– Ти наді мною насміхаєшся? Ніж знайшли у твоєму черевику, а ти не знаєш, чий він? Вважаєш мене ідіотом? Або він твій, або ти знаєш, хто його туди поклав. Відповідай.

– Він не мій, і не мені казати чий. Я не донощик. Невже я схожий на наглядача-стукача?

– Охороно, надягніть на цього типа кайданки. Ти дорого заплатиш за цей прояв недисциплінованості.

Обидва офіцери, капітан корабля й начальник конвою, перемовляються. Капітан корабля віддає розпорядження старшині другої статті, який піднімається нагору. Минає трохи часу – з’являється матрос-бретонець, справжній велетень, з відром води, вочевидь, морської, і товстою, як зап’ясток, мотузкою. Юнака ставлять на коліна й прив’язують до останньої сходинки. Матрос намочує мотузку у відрі і, не кваплячись, з усієї сили б’є бідолаху по сідницях, нирках і спині. Жодного стогону не зривається з його вуст, по сідницях і боках тече кров. У цій могильній тиші з нашої камери виривається крик:

– Банда мерзотників!

Цього досить, щоб закричали геть усі:

– Убивці! Негідники! Паскуди!

Чим більше нам погрожують відкрити вогонь, якщо ми не замовкнемо, тим гучніше ми репетуємо, аж раптом капітан кричить:

– Пустіть пару!

Матроси відкручують вентилі, і струмені пари б’ють так сильно, що в одну мить усі долілиць розпласталися на підлозі. Викиди пари припадали на груди. Нас охопила паніка. Ошпарені не наважувалися кричати, усе тривало не більше хвилини, але тероризувало геть усіх.

– Сподіваюся, ви зрозуміли, упертюхи? За найменшої непокори я вмикаю пару. Зрозуміло? Встаньте!

Сильно попеклося лише три людини. Їх відвели в медпункт. Бичованого вкинули до нас. Шістьма роками пізніше він помре під час утечі зі мною.

Упродовж вісімнадцяти днів подорожі ми маємо досить часу, щоб дізнатися чи бодай скласти уявлення про каторгу. Усе буде зовсім не так, як гадалося, хоча Жуло намагався, як міг, усе розказати. Наприклад, ми знаємо, що Сен-Лоран-дю-Мароні – це село на відстані ста двадцяти кілометрів від моря, розташоване на річці Мароні. Жуло пояснює:

– У цьому селі стоїть в’язниця, центр каторги. У цьому центрі проходить поділ на категорії. Засланих одразу відправляють у місце заслання Сен-Жан за сто п’ятдесят кілометрів звідси. Каторжників на місці ділять на три категорії.

Найнебезпечніших назвуть одразу після прибуття й розведуть по камерах у дисциплінарному відділенні, де вони сидітимуть до відправлення на острови Спасіння. Там їх інтернують тимчасово або довічно. Ці острови лежать за п’ятсот кілометрів від Святого Лаврентія й за сто кілометрів від Каєнни. І називаються: Королівський, найбільший – Святого Йосифа, де каторжники відбувають покарання, і найменший з-поміж них – Диявола. Каторжників, за рідкісними винятками, на Дияволі немає. Там місце для політичних каторжників.

До другої категорії потрапляють небезпечні: вони залишаться на Святому Лаврентії й будуть виконувати городні та польові роботи. Щоразу, як виникає проблема, їх посилають у табори суворого режиму: «Лісовий табір», «Шарвен», «Каскад», «Червона бухта», «42-й кілометр», котрий іще називають табором смерті.

Далі категорія нормальних: їх використовують для роботи в адміністрації, на кухні, для прибирання села й табору та на інших роботах: майстерня, бондарня, малярні роботи, кузня, електрика, матрацна майстерня, пральня тощо.

Отже, час Х – це момент прибуття: якщо викликають і ведуть у камеру, отже, тебе інтернують на острови, позбавивши тим самим будь-якої надії на втечу. Єдиний шанс урятуватися від цього – швидко поранитися, розпороти коліно чи живіт, щоб потрапити в шпиталь і вже звідти втекти. За будь-яку ціну треба постаратися уникнути островів. Ще одна надія: якщо корабель, який має везти інтернованих на острови, не готовий до подорожі, треба витягти гроші й дати санітарові. Той зробить укол терпентину у зв’язку чи внесе змочену в урині волосину під шкіру, щоб викликати запалення. Або ж дасть подихати сіркою і скаже лікареві, що в тебе температура до 40 градусів. Упродовж отих кількох днів за будь-яку ціну слід потрапити в лікарню.

Якщо не викличуть і залишать з усіма іншими в бараках у таборі, є час, аби щось зробити. У такому разі не варто шукати заняття в таборі. Треба заплатити бухгалтерові, щоб отримати в селі місце сміттяра, підмітальника чи працівника в столярній майстерні цивільного підприємця. Виходячи на роботу за межі в’язниці й щовечора повертаючись у табір, людина має досить часу, щоб налагодити зв’язок зі звільненими каторжниками, які мешкають у селі, або з китайцями, щоб ті підготували тобі втечу. Слід уникати таборів довкола села: там усі досить швидко загинаються; у деяких таборах ніхто не витримує більше трьох років. У густих заростях людина має нарізати кубічний метр дерева за день.

Усі ці цінні відомості Жуло втовкмачує нам упродовж усієї подорожі. Сам він усе продумав. Адже знає, що йому зготовано шлях прямо в карцер, бо його повертають після втечі. Тож у патроні він заховав малесенький складаний кишеньковий ножичок. Після прибуття він його вийме й розріже коліно. А спускаючись із корабля, на очах у всіх упаде з драбини. Сподівається, що його одразу відведуть прямо в лікарню. Власне, саме так і станеться.

Сен-Лоран-дю-Мароні

Наглядачі по черзі змінюються, щоб переодягнутися. Кожен з них повертається в білому вбранні з колоніальною каскою замість кепі на голові. Жуло каже: «Прибуваємо». Страшенно спекотно, бо ілюмінатори вже задраїли. Крізь них видно буш[5]. Отже, це Мароні. Вода каламутна. Зеленіє дивовижний первісний ліс. Наполохані сиреною пароплава, у небо злітають птахи. Ми пливемо дуже повільно, тож можемо докладно роздивитися густу розкішну темно-зелену рослинність. З’являються перші дерев’яні будиночки, вкриті цинковими листами. Чорношкірі чоловіки й жінки стоять перед дверима своїх домівок і дивляться на пароплав, що їх минає. Вони вже звикли спостерігати, як розвантажується людська поклажа. І не роблять жодних вітальних жестів за його проходження. Три сигнали сирени й шум гвинтів дають знати, що ми прибуваємо, а тоді всі машини затихають. Можна почути, як пролітає муха.

Ніхто ні слова. Жуло розкриває ножик і розрізає штанину на коліні, розпускаючи її по шву. Коліно він має поранити тільки на палубі, щоб не залишити кривавий слід. Наглядачі відчиняють двері клітки й ставлять нас про троє. Ми – Жуло між мною й Деґа – у четвертому ряду. Ми піднімаємося на палубу. Друга пополудні палюче сонце заливає мою поголену голову й сліпить очі. Коли ми вишикувалися на палубі, нас

1 ... 15 16 17 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"