Читати книгу - "Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник"

— Вірю! Вірю! Тільки як мені перейти до тебе?

— Кидаю тобі нитку мого серця! Іди по ній!

Вона розірвала платтячко на грудях. Яскраво загорілася квітка серця, запульсувала, ніби ранкова зоря.

— Де ж нитка, Віоло? Я не бачу!

— Вона незрима, коханий! Іди! Поспішай!

Віктор ступив до прірви, поглянув униз. Звідти клубився дим, десь на скелях чаділи залишки містка. Віктор озирнувся. Віола в довгій ошатній сукні зневажливо всміхалася, мовчала.

— Тільки не дивися вниз, — долинуло з того берега. — Дивися на вогник мого серця!

Хлопець, вже не задумуючись, кинувся в порожнечу. З радістю відчув під ногами рятівну незриму нитку. Вона тріпотіла, вібрувала. Розкинувши руки врізнобіч, ніби крила, Віктор побіг, дивлячись в сяючі Віолині очі, на пульсуючу квітку серця. Берег блискавично наближався, наче летів на зустріч. І ось вже Віола в його обіймах.

У небі гримнуло. Все довкола зникло, ніби вимкнувся просторовий проектор. Розтанув туман, пропала прірва, скелі, щезла й та, інша Віола, чужа й ворожа…

Віктор тримав дівчину за руку, все ще боявся втратити її знову. Звідусюди попливло ніжно-лілове сяйво, почало ткати обриси нового світу. Дівчина мінялася: в очах з’явився неземний блиск, тіло вкрила бузкова туніка. Хлопець глянув на свій стан, на ньому були білі зручні шати.

Розцвітали довкола сади, спалахували фіолетовими квітами. Розгорталися, розпукувалися вогняні, променисті троянди. Казкові прозорі пелюстки з’являлися, танули в просторі, знову виникали. Над садом літали феєричні гігантські метелики, птахи. В лазурному дивоколі пропливли рожеві журавлі, ніби гості з дитячої казки, вони радісно курликали і танули в космічній безодні. Над стіною дерев сходило величезне смарагдове кружало світила.

— Як дивно все це, — прошепотіла Віола. — Як незбагненно. Але чудесно. Хто пояснить нам ці чари?

Перед ними виникла висока постать. Дівчина від несподіванки скрикнула.

— Це — Людина!

На ній довга туніка сріблястого кольору. В’ються золотисті кільця волосся. Худорляве обличчя одухотворене, очі великі, глибокі. І важко визначити, якого вони забарвлення: всі відтінки райдуги переливаються в доброзичливому погляді — могутньому й ласкавому.

— Вітання вам, брати! — промовила Людина. Тривожне й радісне мовчання. Віола не могла спромогтися на слово. Віктор ступив до Людини, простягнув руку.

— Ми вітаємо тебе, брате! Та чи не привид ти?

— О ні, я не привид, — всміхнулася Людина. — І все довкола теж реальність. — Вона провела рукою, показуючи на сад, на квіти, на небо.

— Де ми?

— В іншій сфері. В іншому світі. В іншій системі.

— Чи далеко від нашої Землі?

— Далеко й близько, — загадково сказала Людина.

— Ми не збагнемо такої загадки…

— Я поясню, — торкнувся Вікторового плеча співбесідник. Потім кивнув Віолі. — Ви називаєте наше сузір’я Оріоном.

— Це ж десятки світлових років, — здивувався Віктор. — На Землі, напевне, минула ціла епоха. Нас забули…

— На Землі, — заперечила Людина, — минуло кілька днів. Ми користуємося іншими вимірами часу, іншим способом пересування в континуумі, ніж ви. Відстань між системою Сонця і Оріоном, так звана комета, — тут Людина всміхнулася, — пройшла за мить. Трансформація простору…

— Комета — це корабель?

— У вашій мові відсутні слова й поняття, щоб пояснити її призначення. Комета — це носій інформації, акумулятор психозерен планет, лейкоцит Всесвіту, зв’язок між світами і ще багато такого, про що вам рано знати…

— А де ж поділися наші кораблі? — запитав вражений Віктор. — Де скафандри? Як пояснити все те, що ми бачили й бачимо?

— Кораблі, скафандри й усі речі вашого світу, — відповіла Людина, — при переході через променевий бар’єр трансформувалися в своєрідний квант енергії. Вони не могли ввійти в наш світ, маючи низький потенціал напруги…

У Віолиних очах майнув страх, у серці прокотилося передчуття грізної таємниці. Вона пошепки запитала:

— А ми?

— Ваші тіла теж зникли, — ласкаво відповіла Людина. — Ви сміливі й мужні брати, тому сприймайте знання іншого світу спокійно й просто. Ваші почуття, розум, пам’ять, все, що складає на Землі мислячу, чуттєву істоту, — є високий, тонкий прояв матерії-енергії. Все це трансформувалося у світі ультрапроменевих енергій і ввійшло в нові тіла. Знаю — для вас це потрясіння, незвичність. Та для розуму, що збагнув сутність Надмірності, все просто. Хоч всеосяжної таємниці буття не розкриває жоден, навіть найвищий, світ.

— Але ж… це неймовірно, — задумливо сказав Віктор. — Ми летіли на кораблях земного типу. Ми очікували, що зустрінемо щось подібне… хоч і досконаліше. А тут…

— Так, — згодилася Людина. — Кожен світ унікальний, неповторний. Хоч і всі вони складають одність. Люди Землі ще не засвоїли цю велику істину. Єдність світобудови не в одноманітності еволюцій, а в спільній субстанційній основі. Лише градації вияву материнської основи незліченні. Розмаїті сфери різних ущільнень матерії, різних її станів. Вдосконаленім всього сущого, вічний пошук розуму, сходження його по щаблях еволюції, саморозкриття все глибше, вище, всебічніше — закон мегабуття. Вам пощастило подвигом духу сягнути дуже високого світу. Це рідкісне досягнення.

— А що було перед цим? — запитав Віктор. — Грози й бурі, прірви та скелі? Невже на вашій планеті, у вашій сфері є такі непривітні місця?

Людина зробила заперечливий жест. Серйозно глянула на Віктора, на Віолу.

— Це було випробування вашого духу.

— Як? Ви влаштовуєте такі іспити?

— Ці випробування, — заперечила Людина, — випливають з вашої суті. Я поясню. Матерія нашого світу тонка й пластична. Вона миттю набуває форми нашої думки й відчуття. Ваші думки й відчуття трансформуються в реальність. Те, що ви бачили, чули, ті перешкоди, які ви долали, самі ж і створили. Вас розділяла прірва страху, ви пливли через ріку відчаю та надії.