Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук 📚 - Українською

Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

1 665
0
24.11.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вікна застиглого часу" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук» була написана автором - Юрій Павлович Винничук, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💛 Наука, Освіта".
Поділитися книгою "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук" в соціальних мережах: 

📚 "Вікна застиглого часу" - це літературний шедевр від видатного українського письменника Юрія Павловича Винничука. Запрошуємо вас відкрити цей світ на сторінках ReadUkrainianBooks.com та поглибитися в його глибини. 🖋️

🌟 Головний герой книги - Віктор Мельничук, вчений, який прагне зрозуміти та врятувати загадковий феномен - застиглі вікна часу. Він вирушає у подорож у минуле та майбутнє, долаючи випробування та розкриваючи таємниці, які змінюють його життя назавжди. Віктор - символ бажання розкривати нові горизонти та змінювати долі. ⏳🌌

📖 Автор книги, Юрій Павлович Винничук, - це видатний літератор, майстер слова, який народився в Україні і прославив її ім'я у світі. Його творчість завойовує серця читачів своєю глибиною та філософським підходом до життя. Юрій Павлович - це письменник, який дарує нам можливість доторкнутися до вічності слова. 📝🌍

📚 ReadUkrainianBooks.com - це ваш квиток у світ літературних скарбів, доступний безкоштовно та без необхідності реєстрації. У нас ви знайдете найкращі бестселери та шедеври світової літератури. Ми прагнемо поширювати українську культуру та мову через слово, тож ваша підтримка - це важливий крок у цьому напрямку. 🌟📖

🇺🇦 Важливо читати книги українською мовою, адже це сприяє розвитку нашої культури та мови. Що більше слів ми розгортаємо на сторінках українських творів, то більше ми збагачуємо нашу мову і зберігаємо національний дух. Обирайте "Вікна застиглого часу" та інші українські книги на ReadUkrainianBooks.com. 📚🇺🇦

🌠 "Вікна застиглого часу" - це книга, яка захопить вас від першої сторінки і не відпустить до останньої. Доторкніться до філософії часу разом із Юрієм Павловичем Винничуком на сторінках ReadUkrainianBooks.com. 📖❤️


Читати ще книги автора Юрія Павловича Винничука:
Спалах, Юрій Павлович Винничук
Вишиваний світ, Юрій Павлович Винничук
Легенди Львова
Ги-ги-и
Весняні ігри в осінніх садах

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 60
Перейти на сторінку:

Юрій Павлович Винничук

Вікна застиглого часу

Вікна застиглого часу

Вікна застиглого часу

Я прийшов сюди і став серед хитросплетіння вулиць, серед навали людей, дерев і будинків, щоб ворожити її іменем.

Я простягаю руку, проказую тричі:

– Ілаялі! Ілаялі! Ілаялі! – і люди перетворюються на шашіль, починають підточувати дерева, і дерева падають і не знають причини.

Зі мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись від сну, я відчуваю себе росою, і як роса затьмарює своєю вродою квіти і трави, так от і я затьмарюю все живе і цю землю.

Плачте, бо коли сонце зупиниться над головою – роса зникне!

Я боюся сонця, часом виходжу серед ночі в сад і довго вдивляюся в холодне небо. Мені увесь час здається, ніби воно хоче мені щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нічного неба і ловлю окремі слова, уривки речень. Зовсім недавно я почав їх записувати. І раптом зрозумів – воно розповідає мені про мене, розповідає те, що я давно забув.

А вчора я знову вийшов у сад, вслухався і нічого не почув. Виліз на найвищу яблуню, щоби ліпше чути, але небо мовчало. Просидів на гілках всеньку ніч, не зводячи з неба очей, і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.

1

У дитинстві кожної людини був сад – власний або чужий. Ми мали сад нічий – туди, крім нас, ніхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваємо там, то він зникне і ніколи більше не з’явиться.

Це було так давно – коли ми були чисті, мов янголи, нічого не відали про кохання, але вже тулились устами одне до одного і не знали, що це таке і чи так ми це робимо, і вірили, що прийшли з казки і назад повернемось у казку, і клялись у вірності, і казав я, що оборонятиму її, маленьку дівчинку Ілаялі, від звірів хижих, духів лихих і драконів лютих…

2

Ілаялі померти не могла. Найімовірніше – це я вмер. Безліч років тому розчинився в повітрі і деколи дрібними порошинками спадаю на землю з дощем і снігом. І ніхто в світі не знає, що той дощ і той сніг – це я. Дівчата миють у мені волосся, діти ліплять з мене снігових баб, і на обличчі кожної снігової баби з’являється частина мого розпачу.

3

Мені часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю її дерева, будинки і вікна. Це була зовсім маленька вулиця з одно- й двоповерховими кам’яницями. Все, що відбувалося за стіною бодай однієї з них, одразу ж ставало відомим для всієї вулиці, аж до деталей.

Влітку вікна моєї вулиці зеленіли й розквітали цикламенами, азаліями, примулами, шпараґусами, а взимку їх вимощували ватою і притрушували кольоровою фольгою. До верхньої частини вікна підвішували пампулястих янголів з білими крильцями, а на Різдво проти вікна ставили ялинку. Коли темніло, всі вікна затягували фіранками, але те, проти якого стояла ялинка, завше світилося й манило нас, малих, до себе. Кожен міг прогулятися вулицею і порівняти, чия ялинка найкраща.

А кращою вона була тільки в пана Мандрика, який невідь яким дивом зберіг довоєнні іграшки. Таких не мав ніхто. На ялинці пана Мандрика красувалися принци й принцеси в розкішному вбранні, райські птахи з пухнастими хвостами, іскристі круглі бані, а ще казкові цукерки, якими ніхто з нас ніколи не ласував і про які ми не раз сперечалися, чи то часом не порожні обгортки. А ще на ялинці було повно малесеньких чепурнесеньких янгеликів та херувимчиків, а під ялинкою стояв святий Миколай з повною торбою подарунків. На ньому був розшитий золотом синій жупан, підперезаний золотим широким поясом, а з-під жупана визирали червоні шаровари. З довгими білими вусами він скидався більше на запорожця, аніж на святого. До Миколая ми відчували незмірну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними і слухатися батьків, а в кінці листа, ніби між іншим, називали подарунки, які б нам хотілося отримати. Зате Діда Мороза ми повністю ігнорували, ані на мент не вірячи в його існування.

Одного разу, коли мама купила Діда Мороза, щоб поставити під ялинкою, мій дідусь здер йому бороду, підкоротив кожуха, валянці переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Тепер і в нас появився святий Миколай. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забігала до нашого діда, щоб і собі перейняти досвід. А проте наша ялинка не стала від того кращою за Мандрикову. І ми й далі вистоювали у нього попід вікном.

Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку запам’ятав і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, стареньких розспіваних хвірток, що вирізнялися кожна своїм голосом, боявся, що пропали уже й ті дерева, на яких щоранку вуркотали горлиці, дерева, на які ми видряпувалися… А найбільше боявся асфальту, який ув’язнив її лоно…

До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубій. Адже це не віщувало нічого доброго. Вулиця, якою я марив, могла бути зітерта новим своїм виглядом, і той новий, а водночас і чужий, ворожий вигляд здатен навіки деформувати мою свідомість, зруйнувати щось таке, що я вже ніколи не зможу відновити.

Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем. Це давало всі підстави, аби завернути назад, це мене мовби попереджало, що не варто рухатися далі, а треба повертати назад. Не було жодної надії, що Голуба вистояла, що не торкнувся її все зростаючий і зростаючий рівень нашого добробуту.

Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на Голубу. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває – моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ. Властиво, можна сказати, що вона взагалі не змінилася, бо дещо тільки посіріла від старості, може, трохи більше облупилася, але й далі зосталася такою ж тихою і замріяною. Просто паркани стали сірими, але вони були тими самими, ба навіть я впізнавав окремі виламані штахети. Дерева постаріли й втратили частину гілок, але то були ті самі дерева, і горлиці співали в їхньому галуззі. Навіть запах пороху, який зняла зграя песиків,

1 2 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"