Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Човник вигойдується, під вагою споминів поринає все глибше, набирає води… тоне…

Розділ XIX. Чари розвіялись

– До дідька з такими спацерами, – пробурмотів Антось, підводячись з землі.

Потім потер рукою спину, помацав голову.

Здається, все в порядку.

Якісь рештки багаття. Вони ще не згасли. Отже, таки хтось тут був.

Певно, поки я спустився вниз, він пішов собі. Але не біда – туман розсіявся, і я можу рушати в дорогу. Ого, нічого собі вигляд у мене!

Штани й рукави були в болоті, черевики, остаточно пересварившись, дивилися в різні боки. Антось зірвав жмут листя і почав витирати одяг. Тут помітив на гілках плаща.

Це жіночий плащ… Приношений… А-а, я чув, як тут муркала собі якась жінка. Це, видно, вона й покинула цього плаща. Він їй уже відслужив, а мені ще послужить.

Антось зіжмакав плаща і заходився зчищати болото зі штанів. Так було зручніше, ніж листям. Коли черга дійшла до мештів, він помітив на галявині чорного кота. Кіт стояв у настороженій поставі, готовий кожної миті кинутися навтьоки, його очі були злі й горіли вогнем. Кіт дивився, не рушаючи з місця, вивчаючим і, можливо, осудливим поглядом. Цей погляд міг будь-кого роздратувати.

– Киш! – гримнув Антось і вдав, ніби тягнеться за каменем.

Кіт форкнув і стрибнув у кущі.

Антось, повернувши собі більш-менш пристойний вигляд, шпурнув плаща на тліюче вогнище і, насвистуючи, подерся з яру

.

Коментарі

Я народився в Станіславі і перші шість років мешкав на вулиці Голубій № 11, недалеко від залізниці, а під № 9 жила відома авторка кулінарних книг Дарія Цвек. З нею часто спілкувалася моя бабуся.

Ця маленька вуличка інколи мені сниться, я й досі бачу її своїми дитячими очима, але ніколи від 1958 р., коли ми переїхали на Софіївку, я там не бував. Тим часом культ того мого першого помешкання існував ще довго, принаймні завше, коли ми з батьками їздили до Львова поїздом, мені казали: «Помахай ручкою нашій хаті!» Але й пізніше, коли я виріс, то завше жадібно вдивлявся з вікна вагону, намагаючись розгледіти серед зелених дерев той двоповерховий будиночок Мандриків і Супрунів, у якому ми винаймали два покої з кухнею.

Дівчинка, яка померла ще малою, мешкала поруч. Батьки мені сказали, що вона виїхала жити до бабці, знаючи, як я можу її смертю перейнятися, і я довгий час вірив у це.

Це моя перша повість, яку я написав у 1982 р. і запропонував журналам «Жовтень», «Дніпро» та «Київ».

Романа Іваничука чомусь обурила чортівня, хоча він сам про чортів писав у повісті «Манускрипт з вулиці Руської». Володимир Дрозд, який був редактором «Києва» і теж творив химерну прозу, так само відкинув повість. І тільки Валерій Шевчук, який не був редактором і від якого нічого не залежало, схвально про цей твір відгукнувся й підтримав мій занепадаючий дух.

Події в повісті відбуваються наприкінці 1950-х років в моєму рідному місті Станіславі.

Софіївка – околиця Станіслава неподалік від Майзлів, Каспрівки, Гірки, Вовчинецької дороги і поруч із маленькою річечкою Рудкою. Тут я мешкав до 1974 р. в будинку під № 10.

Окремі герої повісті – реальні особи. Зокрема Чорна Манька, що мешкала насправді на Вовчинецькій вулиці і згодом була оспівана ще одним станіславівським письменником Юрієм Андруховичем. У вірші «Елегія сусідських облич» він писав з ностальгією:

Пан Суслик мешкав під № 8, а корчма була навпроти. «Вам подадуть» – згодом виїхав до Ізраїлю й писав тужливі листи Сусликові. У книзі «Спалах» я змінив був прізвище на Буслик, та, гадаю, зараз це вже не має сенсу.

Глухого хлопчика і справді переїхав потяг, а що на ньому був светрик такий самий, як і в мене, то мама, повертаючись з роботи додому, ще здалека це побачила і чимдуж побігла до колії. Того вечора вона не підійшла, як то було у нас призвичаєно до столу, під яким я ховався, і не запитала: «А де ж це наш Юрчик подівся?», а вихопила мене і почала тулити до себе та цілувати, а я ображався і відвертався, нічого не розуміючи.