Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Страшна і смердюча пащека нависла над ним, один пазур уже дер йому груди… Кий свиснув іще раз. Виючи від болю, хижак закрутився на місці і не помітив, як мисливець визволився. Нао ж, не гаючись, строщив звірові й другу лапу. Тигриця крутнулася, шукаючи рівноваги та безпорадно хапаючись за повітря, а кий тим часом невпинно трощив їй кістки. Звір упав, і Нао міг би його добити, та його непокоїли рани товаришів. Він побачив, що Гав стоїть увесь закривавлений; кров текла в нього з трьох довгих ран на грудях. Щодо Нама, то він лежав на землі непритомний; рани були невеликі, але груди й спину проймав такий біль, що він не міг підвестися. На запитання Нао він відповів щось невиразне, ніби людина в напівзабутті.

Тоді ватажок спитав:

— Чи може Гав дійти до річки?

— Гав дійде до річки, — стиха вимовив молодий уламр.

Нао припав ухом до землі, потім кілька разів потяг носом повітря. Ніщо не свідчило про наближення лева-велетня, а що після гарячки бою спрага стала вже нестерпною, то Нао взяв Нама на руки і переніс його до річки. Там він допоміг напитися Гавові, напився сам і напоїв Нама, набираючи воду в жмені та ллючи йому в рота. Потім він повернувся до схованки, несучи Нама на руках та підтримуючи Гава, що йшов хитаючись.

Уламри не вміли гоїти рани: вони лише вкривали їх листям, для чого брали листя пахуче, керуючись більше звірячим, ніж людським інстинктом. Нао пішов шукати цих ліків і повернувся з листям верби та м’яти; він розтер їх і приклав до грудей Гава. Поволі Нам прочнувся із свого забуття, хоч руками, а особливо ногами, ще не міг ворухнути. Нао не забув підбадьорити юнаків:

— Нам і Гав добре бились… Сини уламрів довго вихвалятимуть їхню мужність…

Обличчя юнаків зашарілись від ватажкової похвали.

— Нао побив тигрицю, як перед тим побив сірого ведмедя, — через силу прошепотів син Сайгака.

— Нема в світі вояка, дужчого за Нао! — простогнав і Нам.

Син Леопарда лагідно подивився на своїх хлопців і сказав з переконанням, що пробудило в серцях поранених надію на майбутнє:

— Ми відвоюєм Огонь!

А потім додав:

— Лев-велетень ще далеко… Нао піде пошукати їжі.

Нао пішов блукати по полю, тримаючись поблизу річки. Кілька разів він спинявся біля тигриці. Вся закривавлена, вона була жива, лише очі блискали, як і перше. Вона весь час стежила за високим мисливцем, що ходив біля неї. Її рани на спині були нетяжкі, лапам же треба було гоїтись довгий час.

Нао знову спинився біля переможеної. Вважаючи, що їй властиві ті самі почуття, як і людині, він крикнув:

— Нао побив тигриці лапи… Він зробив її слабшою за вовчицю.

І коли він наблизився, тигриця підвелася з риком, сповненим гніву й страху. Нао замірився своїм києм.

— Нао може вбити тигрицю, а тигриця безсила вжити хоч би одного пазура проти Нао!

В степу почулося невиразне тупотіння.

Нао плигнув у високу траву. Невдовзі повз нього вже пробігало кілька олениць, тікаючи від собак, гавкотня яких долітала з далечини. Зачувши дух тигриці й людини, вони скочили у воду, але свиснув спис Нао — і одна з них, поранена в бік, відбилась од інших.

Нао швидко підплив до неї і добив своїм києм. Потім він перекинув її через плече і мерщій побіг до схованки, бо вже зачув, що небезпека близько… Коли він ліз під каміння, печерний лев уже виходив з лісу.

Минуло шість днів після бою мисливців з тигрицею. Рани Гава загоїлись, але він не повернув ще тієї сили, що витекла з нього разом з кров’ю. Нам теж майже оклигав, хоч припадав на одну ногу. Нао гризла нудьга й тривога. Кожної ночі лев-велетень пропадав щоразу на довгий час, бо дрібні звірі ширше довідувалися про його присутність: вона відчувалась у сутінках гаю, здалеку застерігаючи дичину від страховища на берегах річки. А як лев і сам був ненажера та ще й мусив годувати тигрицю, то йому було дуже скрутно: досить часто їм обом доводилося голодувати, життя їхнє було мізерне й неспокійне, ніби у якихось там вовків.

Тигриця одужувала. Вона так тихо й безпорадно пересувалася по траві на своїх побитих лапах, що Нао навіть не відходив, коли кепкував з неї за її поразку. Він не хотів її добивати, бо клопоти про її харчування добре втомлювали її приятеля і змушували його до довгих подорожей. А тим часом людина й покалічений звір почали призвичаюватись одне до одного. Спочатку при згадці про свою поразку тигриця рикала з люті й страху. Вона з ненавистю слухала розмірену мову людини, цей переливчастий і мінливий голос, так мало подібний до голосів, що рикають, виють або ж ревуть. На цей голос вона повертала свою кремезну голову і показувала страшну зброю, що оздоблювала їй щелепи.

А людина, вертячи у неї перед носом києм чи сокирою, знову повторювала їй своє:

— Чого варті тепер пазурі тигриці? Нао має змогу строщити їй зуби києм, розпороти їй черево списом. Тигриця безсила проти Нао, як сарна чи сайгак.

І тигриця призвичаювалася до людської мови та неспокійної зброї і зацікавлено придивлялася зеленкуватими очима до цієї чудної двоногої