Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

А може, цей сусід з недобитих?

Толкунов пильно зиркнув на нього, здається, ні, та й пані Марія казала, працює слюсарем на заводі, тобто свій чоловік, трудівник і робітничий клас, – чому ж панські звички? І кому цілує руку?

Своїй соратниці по класу, хоч і називають її панею Марією, але ж звичайна робітниця і завтра піде до фабричного цеху?

Толкунов обережно відступив до кімнати, побачене засмутило його, й захотілося усамітнитися, та господиня затримала капітана.

– Мій сусід питає, – мовила, – чи не потребують пани офіціри грибів? Родичі приїхали з села й привезли маслюків, продають недорого, й можна було б насмажити.

– Давайте ваші гриби! – відповів Толкунов різкувато. Сусід грюкнув дверима, і лише тепер пані Марія побачила зміни в зовнішньому вигляді Толкунова.

– Пан капітан сьогодні такий елегантський, – вигукнула схвально, – що в пана можна закохатися!

Нараз Толкунов почав червоніти. Відчув, як спочатку почервоніла в нього шия, потім щоки й навіть чоло.

– Вважаєте? – запитав і раптом чомусь хихотнув, тонко й зовсім не по-чоловічому.

– Чому ж ні? – пані Марія зміряла капітана оцінюючим поглядом. – Такий файний одяг, і пан вигльонда зовсім по-іншому.

– У нас сьогодні… – зробив незграбну спробу виправдатися Толкунов, та не знайшов, на що послатися, і невизначено покрутив у повітрі рукою, – Справи…

Пані Марія не була настирною, вона розуміла межі дозволеної фамільярності, тому й погодилася одразу:

– Звичайно, військові справи секретні… – Зробила втаємничене обличчя. – Але ж пани офіціри, можег знайдуть час? Я зготую гриби з картоплею, прощу зважити на це… – Мовила так, наче торкалася військової таємниці, немов дізналася про щодь конфіденціальне, очі в неї справді горіли цікавістю, темні, зволожені, гарні очі, – Толкунову раптом підступив до горла клубок, хотів сказати, що йому подобаються і очі пані Марії, і її зачіска, і рожеві губи, взагалі все в ній, але відступив до своєї кімнати й пробелькотів збентежено:

– Зважимо, звичайно, зважимо й постараємося прийти, шановна пані…

З ванної вийшов Бобрьонок.

– Я щось чув про гриби, – сказав, усміхаючись плотолюбно. – Чи просто видалося?

– Ні, – заперечила господиня, – сьогодні на обід будуть гриби з картоплею, – справжні маслюки, і я запрошую вас.

Вобрьонок, звичайно, не знав, куди закине їх доля не тільки в обідній час, а навіть через годину, проте погодився з ентузіазмом.

– Чудово!

– Ловлю вас на слові.

Тепер майор почав шукати лазівку для відступу:

– Спробуємо знайти час.

– Ніяких справ – обов'язково! – Як мало не кожна жінка, пані Марія була надто категоричною в своїх бажаннях і вимогах.

– Прийдемо, – пообіцяв нараз Толкунов.

– Якщо вже пан капітан вирішив… – рвучко обернулася до нього господиня.

– Чому «якщо»? – трохи образився Толкунов.

– Бо ви – уособлення акуратності.

Бобрьонок побачив, як задоволена посмішка майнула капітановим обличчям, і піддав жару:

– Капітан узагалі уособлення всіх чеснот.

– Ну, кинь, – заперечив Толкунов.

Але якийсь біс уже вселився в Бобрьонка. Вів далі твердо, наче писав характеристику:

– Капітан Толкунов – найхоробріша в світі людина, в цьому я абсолютно переконаний. Знаєте, скільки в нього орденів? Шість, я вже не рахую медалі, пані Маріє, от що таке капітан Толкунов.,

– Я завжди знала, що пан капітан,-господиня зро-. била великі очі, – дуже гарний.

Бобрьонок усміхнувся, але ледь помітно: отакої, вони знайомі третій день, а пані Марія вже «завжди знала»…

Да таке здатні тільки жінки, більше того, вони щиро вірять у мовлене, що ж, може, це й правильно. Принаймні. Толкунову сподобалась господинина рішучість: он як посвітлішав в обличчі…

Знову подзвонили – сусід приніс гриби, і пані Марія повела його на кухню.

Толкунов незлобливо штовхнув Бобрьонка в бік.

– Для чого ти? – запитав.

– Що?

– Про дуже гарного?

– А я переконаний в цьому.

– Щось раніше не помічав.

– Ти взагалі багато чого не помічаєш.

Толкунов витягнув з-під подушки ремінь з кобурою, акуратно підперезався.

– Скажеш… – протягнув невизначено.

– Ти їй подобаєшся, – Бобрьонкові захотілося зробити приємне цьому телепневі.

– Скажеш… – Толкунов був явно не оригінальним.

– Упевнений.

– З чого взяв?

– Ну, бачу…

– А що! – раптом підтягнув нас Толкунов і радісно підморгнув майорові. – І ми не в тім'я биті.

– Могорич з тебе, капітане.

– Чекай ще.

– Точно.

Толкунов нараз посерйознішав, підтягнувся, прохально зазирнув Бобрьонкові у вічі.

– Ти – нікому… – застережливо підвів руку. – Щоб ніхто… про пані Марію. Не дзвони, зрозумів?

– Я що, на дзвонаря схожий?

– Звичайно, ми з тобою вагон каші з'їли. Я тобі вірю. – Толкунов раптом замислився й запитав: – А ти в жінки руку цілував?

– Бувало.

– Невже!.. І Галці?

Бобрьонкові не сподобалась капітанова настирливість. Тим більше розпитування про Галю. Все, що було між ними, ніколи не виносив на людські пересуди, не так, як дехто з офіцерів, котрі полюбляли смакувати деталі стосунків з жінками. Тому й відповів ухильно:

– Яке це має значення… Та й для чого тобі?

– А він, – Толкунов кивнув на кухонні двері, з-за яких лунали голоси господині й сусіда, – ну, пей довгий так він цілував їй руку…

– Ну й що?

– Але ж наша господиня не буржуйкаї Це ж тільки паням…

– Кинь, тут, на заході, так заведено.

– Панських звичок ще не позбулися. Бобрьонок на мить задумався і запитав нараз:

– А тобі не приємно було б поцілувати їй руку? Толкунов похитав головою, не задумуючись. Але відповів не дуже впевнено: «А для чого?»

– Для того, що вона жінка, а коли ще кохана жінка!.. Уявляєш собі?

– Уявляю, – зітхнув Толкунов. Раптом справді уявив, як пестить його щоку пані Марія своєю ніжною ручкою, а він цілує її.

– Ні, – мовив рішуче й твердо, але чомусь затнувся. Певно, ні… – поправив кобуру з пістолетом. Подумав, що йому, мабуть, все ж більше личить стріляти, ніж розводити всякі цирлихи- манірлихи з жінками, навіть такими вродливими, як пані Марія. Але ця думка чомусь не принесла задоволення, і Толкунов мовив різко: – Розбазікалися ми з тобою, майоре, а для нас це зараз зайва розкіш. Бо ворог не спить!

– А Батьківщина-мати кличе! – в тон йому відповів Бобрьонок. Зиркнув на годинник. – У нас ще двадцять три хвилини. Якраз вистачить, щоб попити чаю й не