Читати книгу - "Замок у Карпатах, Жюль Верн"

На щастя граф перестав випитуватися й Йосько відітхнув з полекшою, бо весь час страшно боявся, щоб гості не додумалися чогось і не втекли.

“Коби лиш той голос не відізвався, як будуть вечеряти”, - думав собі, накриваючи стіл.

За хвилину сидів граф, а навпроти нього Грицько при столі, накритому білою скатертю. Оба їли з великим апетитом. До Йоська більше не відзивалися, хоч він мав велику охоту до балачки. Але граф виглядав на мовчазну людину, а по Грицькові було зразу пізнати, що нічого не скаже про свого пана.

Йосько пішов приготувати кімнати, але перед тим кинув ще оком по цілій залі й подумав з тривогою: “Коби лиш той клятий голос не затривожив їх, як будуть спати!”

Ніч пройшла спокійно.

На другий день рознеслася чутка по селі, що двох подорожніх ночує “Під королем Матвієм” й уже досвіта збіглося багато людей під корчму. Та ніхто не зважувався ввійти до середини. Тим часом молодий граф і його чура, втомлені дорогою, спали ще й щойно біля восьмої години ввійшли до зали.

Всі поглянули на них крізь вікно й побачили, що їм уночі нічого не трапилося в корчмі й що вони здорові й бадьорі засіли до снідання.

Щасливий Йосько стояв на порозі корчми й, усміхаючися привітно, запрошував людей досередини, бо (як самі бачили) подорожнім, що їх він мав честь гостити, нічого не сталося. А вони не хто-небудь — це ясновельможний пан граф і його слуга!

Війт, подумавши, що його обов’язком є дати добрий примір, переступив, вагаючися, поріг корчми. За ним увійшов учитель і ще трьох-чотирьох селян, а між ними й вівчар Федь. Тільки доктора ніяк не можна було переконати, щоб увійшов до корчми.

— Моя нога не стане в корчмі Йоська, — відповідав, — ніколи, хоч би давав мені десять ринських за одну візиту!

Треба завважити одно: те, що війт зважився ввійти до корчми, не було це справа простої цікавості, ані не мав він охоти поговорити з графом. Ні! Його завів туди інтерес.

Молодий граф мав заплатити війтові туристичну таксу за себе й свого чуру.

Поздоровивши графа дуже чемно, війт представив йому свою справу, а той, хоч і здивований дещо, дав війтові гроші.

Потім попросив війта й учителя сісти при його столі. Відмовити не годилося.

Йосько подав найліпшу сливовицю, інші гості зажадали й для себе по чарці й здавалося, що до корчми “Під королем Матвієм” вернулися давні, добрі часи.

Молодий іраф почав-випитувати, чи часто заходять у село туристи.

— О, дуже рідко, — відповів війт, — а шкода, бо околиця дуже гарна!

— Я теж так думаю. Це, що я бачив з вершка Ретязату, може захопити найвибагливішого туриста.

— Гори тут дуже гарні, дуже гарні, - говорив учитель Гермод, — і ми радили би піти ще на гору Парінг.

— Думаю, що не матиму вже часу, — відповів граф. — Хочу завтра раненько йти до Карльсбургу.

— То вже так скоро хочете нас покинути? — говорив Йосько, солодко всміхаючися.

— Ну, так, — відповів граф. — Зрештою, чого мені сидіти тут у Версті?

— Думаю, що в нашому селі знайдеться не одно, що може зацікавити туриста, — завважив війт.

— А все ж, як самі ви сказали, туристи тут рідко заходять, — відповів граф, — це тому, що в околиці нема нічого цікавого…

— Так справді… нема нічого… — відповів війт, пригадавши собі замок.

— Нічого… — повторив за ним учитель. — Хіба замок…

— Ая!… ая!… - вихопилося Федеві проти його волі.

Граф доглянув їхнє збентеження й це дуже його зацікавило. Він звернувся прямо до Федя й спитав, як розуміти це його безнадійне “ая! ая!”

Федь подумав собі, що, може, це й добре буде для села, коли він скаже про замок, тому відповів:

— Я так сказав, бо мав до цього причину.

— То справді є тут щось цікавого в Версті? — питав далі граф.

— Цікавого… — повторив війт.

— Ні!… ні!… - закричали всі присутні.

А граф, глянувши на їх змінені й перелякані обличчя, запитав знову ще більше здивований:

— Що це таке?

— Знаєте, пане граф, — відповів Грицько, — це замок у Карпатах.

— Замок у Карпатах?…

— Так… саме той вівчар сказав мені про це до вуха, — говорив Грицько, показуючи на Федя, що схилив голову, не сміючи глянути війтові в очі.

Коли вже прорвалася гребля мовчанки, війт сам оповів молодому графові про все, що відносилося до замку.

Франц Телєк як освічена людина не міг вийти з дива, як можна бути таким забобонним. На його думку, всі ті надприродні явища можна собі зовсім дуже легко пояснити: в замку мешкають якісь люди, й, очевидно, палять там, тому й дим іде з комина башти. Їм залежить на тому, щоби ніхто не наближався до замку, тому дзвонять у замковий дзвін і т. д.

Це все говорив молодий граф, голосно сміючися, на великий сором присутніх.

— Але позвольте, ясновельможний пане графе, — говорив війт, — тут є ще щось: до замку ніхто не може дістатйсяі…

— Справді?…

— Наш лісничий і наш доктор пішли недавно тому туди, але це їх дорого коштувало!

— Що ж їм такого страшного трапилося?… — питав граф з насміхом.

Війт оповів докладно всі пригоди лісничого й доктора.

— То кажете, — сміявся молодий граф, — що вашому докторові ноги наче вросли в землю… він не міг рушитися ані вперед, ані взад…

— Ані вперед, ані взад, — повторив учитель.

— Він дуже бояся, той ваш доктор, — говорив граф, — і зі страху втратив владу в ногах…

— Але, ясновельможні, - зачав знову війт, — як це пояснити, що як Микола був