Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

Маруіра замовкла… Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату.

— Мене стривожила пісня, — сказав юнак. — Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине…

— Думай, Вайвасвато, — суворо мовила Маруіра. — В цій пісні велика таємниця…

Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку.

— Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі…

Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла:

— Пам’ятай, Вайвасвато… Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст…

Вайвасвата не міг раніше навіть помислити, яку радість принесе йому знання письма. Ніби блискавиця вдарила в душу, осяяла темні обрії, розсунула видимий світ до безміру.

Працюючи в саду, копаючи землю, поливаючи яблуні й пальми, прочищаючи доріжки, він неодступно думав про вечір, благословенний вечір, коли знову засяють зірки на небі, коли почується шелест легких кроків, пролунає тихий голос, поллються в душу вогняні струмки мудрості.

Юнак працює за десятьох. Надвечір складає свої речі, вмивається, поспішає до хатини.

Дістає з-під сидіння скручений папірус, обережно розгортає, підступає до віконця, при багровому світлі заходу розбирає таємничі знаки. Ворушачи губами, читає їх, визначає зміст написаного. Дивні поняття пливуть до свідомості, ніби муруючи з незримих каменів новий храм його душі.

«Лише знання розсіює нерозуміння, — шепоче Вайвасвата, — як світло розсіює пітьму».

— Дивно й гарно, — хитає головою юнак. — Знання розсіює нерозуміння. Справді так. Небагато пізнав він, а як далеко бачить тепер. І розуміє незрівняно більше, ніж там, на далекому рибальському острові… Тільки чому ж… чому Чорний Володар не навчає всіх своїх людей?

Чому люди Рути та Даїтьї темні й неписьменні? Навіщо це йому?

«Мужність, самозречення, відданість, відсутність заздрощів, душевна чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобивість — такі десять відзнак всякого істинного вчення».

Вайвасвата зітхнув. Задумався.

Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення… Незлобивість… Таємничі поняття, прекрасні, чисті… Тільки де ж шукати їх? Хто написав чудові папіруси? Як могли вони потрапити до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А якщо читає, то чому сам не такий?

Ось тут далі сказано: «Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що промовляє до твого серця. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог говоритиме з тобою, не приймай його слів, коли їх не сприймає серце твоє, як істину». Тривожні, страшні слова! Якби хтось сказав таке серед людей, слуги Чорного Володаря миттю схопили б його й ув’язнили. Навіть знищили б! Бо з малих літ жителям Атлантіса вбивається в голову думка про те, що жерці не помиляються, що Чорний Володар думає за всіх, що він один може знати волю божества, що треба з трепетом слухати наказів воєвод, чаклунів та жерців Пір’ястого Змія! Дивно, дивно! Хто ж тоді писав це? Коли? І чому Маруіра читає такі страшні папіруси? Чому приносить йому? Невже вона думає інакше? Хіба вона не донька свого батька? Серце моє, дай мені відповідь, приведи мене до берега правди!..

За дверима чуються легкі кроки. Вайвасвата здригається. Хто це? Невже вона? Не може бути! Ще видно надворі!

Він похапцем засовує папірус за пазуху. Скриплять двері, на порозі виникає жіноча постать. Це молода дівчина — тонка, гнучка. Косуваті очі її всміхаються збентежено й зухвало, на жовтих щоках рум’янець.

— Хто ти? — дивується він.

— Я Горосата, — бринить дзвінкий голос дівчини. — Служниця господині Маруіри…

Вайвасвата завмирає. Щось трапилося? Може, вона послала до нього, щоб попередити? Як бути? А може, пастка? Обережно! Обережно…

— Чого бажає Горосата? — запитує Вайвасвата. Дівчина мовчить, потупивши очі. Потім, не дивлячись

в обличчя хлопцеві, наближається до нього, глибоко зітхає. І знову мовчить.

Юнак тривожно дивиться на неї. Дивна якась. Може, хвора? Так ні, не схоже.

— Що тобі, Горосато? — занепокоєно каже він, трохи одступаючи від неї.

Горосата палко поглянула на нього, захихотіла. Торкнулася гарячою долонею його грудей. Відсмикнула руку, ніби обпеклася.

— Вайвасвато, — прошепотіла вона. — Ти самотній… серед чужих людей… Я теж самотня… Я хочу любові… Я хочу, щоб мене обнімав такий юнак, як ти! Сильний, сміливий, прекрасний! Вайвасвато! Я вже давно помітила тебе! І покохала! Пригорни мене, притисни до себе! Вірною рабинею буду!

Вона притулилася до нього тремтливими грудьми, дихнула жагуче. Вайвасвата похитнувся, замружив очі. Свідомість затьмарилася від несподіваного почуття, по тілу прокотилася таємнича хвиля.

— Подивися на мене, — спокусливо шепотіла Горосата. — Яка я міцна! Яка я пружна! І ще зовсім мало обцілована. Я хочу належати тобі. Радість, яка радість! Ти мій бог!

Вайвасвата розплющив очі. Поглянув на дівчину. Вона, втративши глузд від жаги, пестила могутні плечі юнака тремтливими, шукаючими пальцями.

Вайвасвата одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся, скинув гарячі руки Горосати з своїх плечей. Дівчина поточилася, з жахом і нерозумінням поглянула на зблідлого велетня.

— Що ти? Що ти…

— Іди…