Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

- Матіночко,- каже,- ану, припадьте і ви та кажіть мені «отченаш», а я за вами казатиму.

Стара припала та й проказала їй і «царю небесний», і «святий боже», а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у «отченаші» зупинилась:

- Ненечко,- каже (та й справляє пальчиком у віконце),- ах, матіночко моя, адіть - о-о!.. Ох, ненечко моя, любко!

- Да бог з тобою, доню! - голубить стара.- Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці - там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко.

- А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька?

- Дитино моя дорогая, дитино моя люба! - просить мати, схопивши її за ручки.- Бог з тобою, там нема нічо...

- Оф!! - скрикнула та й ухопилася у сердечка.- Іду, милий, іду, милесенький мій, жди...

Та й повалилась мамці своїй на коліна - без душі.

* * *

У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала.

- Іди,- каже,- доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?..

Так стара, бувало.

А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря - легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав! - то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого.

Най йому бог допомагає, на що гадає.

Повість

Нехай каже, хто що хоче - я все своєї: нема й нема кращого світа понад гуцульські гори! Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли. О, панство моє миле! Як у кого коли серденько заболить, най лиш іде до нас, а коли тут не подужає, то вже нема йому ліку у господа милосердного. Більше не знаю вам що казати, от хіба тілько, що як діправди приїде хто коли в наш окіл Путилівський, най же не минає й нашу хатку: стоїть вона коло Сторонецької церкви, мала й невидна, але бог святий великий,- а ми хліб свій (та божий) перед ніким ще не ховали і не будемо ховати, хіба би бог милосердний допустив, щоб його таки не мали.

Церква наша стоїть серед села на високім березі; тут бринить ріка Путилівка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, а як пустишся нею, то минеш три селі, мов три раї, а на четвертім уздриш на березі страшний великий камінь, мов монастир який заклятий або замок який, що до половини засунувся в землю. І хто зна, чи се справді не є який заклятий замок, бо щоночі, бачите, скоро місяць уповні - сидить він (щез би!) у одній дірі або на прискалку де, та так вам сумно та жалісливо на скрипоньці приграває, що подорожній, аби не знати що, то мусить стати і заплакати. У нас тому назвали тот камінь Бісків (бо ніби біс там грає), а по нему назвали й цілий верх проти каменя Бісковом.

Верхом Бісковом стоїть не один хутір, а все під побоєм, бо там газди усе багаті, усе багаті, а вже ні один так, як тот Петро Славич, що своїй худобі та сороківцям ліку не знав. Слуг тримав собі більше як двадцять; а стара Петриха, бувало, присягається, що хіба лиш в ордан водиці п’є, бо вона, знаєте, в скоромну днину лиш молоко, а в пісний день лиш мід солоденький попивала, а коли хотіла вина, то пішла у земник та й наточила собі, якого хотіла, бо стояло воно в неї бочками - і угорське, і волоське, і усіляке, а меди аж позацвітали були. В таких розкошах тривали собі наші старі.

Доньок не дав їм бог був, а сина мали лиш одним одного, як одну душу, але за тото й хороший собі був, прехороший! - чорнявий, кучерявий, а зростом хоть так невеличкий, але складний, мов якого князя син. Люди, бувало, на його дивляться, як на який образ, а дівчата дуріють: в церкві святій на образи ані глипнуть, але все за Штефанком стрижуть; а коли дяк заспівав «Господи, помилуй!», то вони собі нищечком: «Милий, бігме, милий!» А Штефанові й на гадку ніколи не приходило, який-то він хороший,- такий він собі був, бачите, звичайненький: сказано - чиста ще душа у господа милосердного.

Але чи дівчата вже забагато нагрішили були, чи таки бог уже так дав,- прийшла рекрутація, Штефана остригли та й займили до Чернівців; більше вже його ніхто дома не видів. Про плачі та голоси старині його не хочу вам навіть і розказувати,- от хіба тілько уповім, що цілі наші гори одним голосом заплакали, як учули, що Штефан Славич пропав,- навіть і малі діти плакали, не то що. А що вже стара мати напобивалася, то аж годі розписати! Кілько, бувало, увійде у кліть та гляне на Штефанові убори, тілько, бувало, й заголосить,- припаде, обцілує кожду штучку, зросить кривавими своїми слізоньками: неначе віщувала, що вже свого синка не побачить ніколи. По цілій ночі висидить, бувало, у кліті, плачучи та убрання обзираючи. Але ж бо й убори були в того Штефана, убори! Боже, воля твоя! - все шовк, все кармазин та золото! А за зброю його ясну й не споминаю нічо, бо аж зависть