Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

У Києві могли опинитися й торки, які в 985 р. були союзниками Володимира Святославича під час війни з Волзькою Болгарією. Так, кухар сина Володимира Гліба був торком.

Арабський мандрівник Абу Хамід ал Гарнаті сповіщав, що він «прибув у місто слов’ян, яке зветься Куйав. А в ньому тисячі «магрибінців», що мають вигляд тюрків, розмовляють тюр-ською мовою і стріли мечуть як тюрки». Тут же Абу Хамід зустрів «чоловіка з багдадців, якого звуть Керім Ібн Фай-руз ал Джаухарі». Серед іноземців, що проживали в Києві, у писемних джерелах згадуються вірмени, половці, сірійці та ін.

Етнічне походження майстра-ювелі-ра не має для нас принципового значення. Розвиток ювелірного ремесла в Києві був зумовлений місцевими потребами, зростанням продуктивних сил і суспільних відносин.

Самі формочки виготовлялись в Києві з овруцького рожевого шиферного сланцю. Щоб переконатись у тому, що вони зроблені тут, а не в іншій державі, достатньо ознайомитися з аналізом, що його зробили в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР. За даними цього аналізу, матеріалом формочок є пірофілітовий сланець, або шиферний сланець, родовища якого існують лише поблизу Овруча. Отже, речі з цього матеріалу, безперечно, зроблені місцевими майстрами.

Таким чином, знахідка на Подолі показала, що саме в Києві у X ст. діяв виробничий центр по виготовленню поясних та вуздечкових прикрас, який забезпечував цими виробами

Київську Русь та її степових (і не тільки степових) сусідів.

Подільські формочки — найбільш давні із знайдених у Києві. Більшість з них датується XII—XIII ст.

Різьблення зображень на формочках вражає своєю досконалістю. Кожний малюнок — це твір високого ювелірного мистецтва. А різьблення по каменю, особливо з випуклими лініями, які після відливання стають заглибленими лініями,— дуже тонка й копітка праця. Вона під силу тільки досвідченому і вмілому майстрові-різьбяру, що має спеціальний матеріал та інструмент. Виготовлення формочок потребує значних затрат праці, які виправдовують себе тільки в разі масового виробництва. «Тільки наявність широкого і гарантованого кола замовників або наявність ринку могли сприяти появі таких дорогих і трудомістких пристосувань, як ці ливарні форми» — підкреслює Б. О. Рибаков.

Тривала й інтенсивна робота майстерні (про що свідчать залощеність форм, нові отвори для кріплень тощо) вказує на те, що такий ринок у Києві в X ст. вже існував.

Оскільки для роботи на широкий ринок потрібні насамперед вільні ремісники, то і відкрита майстерня, напевно, належить не до вотчинного ремесла, зосередженого переважно у Верхньому Києві, а до вільного ремісництва, яке, зрештою, і було головним населенням Подолу.

Тітмар Мерзебурзький про Київ. Привертають увагу записи про Київ відомого німецького хроніста початку XI ст. Тіт-мара Мерзебурзького (єпископа), зроблені в 1018 р. (лише через три роки після смерті князя Володимира). Вони відображають стан Києва наприкінці князювання Володимира Святославича. Тітмар писав: «У цьому великому місті, що є столицею держави, налічується більш як чотириста церков і вісім торжищ. А народу — незліченна сила». Можливо, тут і є певне перебільшення. Сам Тітмар Мерзебурзький ніколи в Києві не був. А відомості про місто отримав від одного із саксонських найманців польського короля Болеслава І Хороброго, який допомагав своєму зятю Святополку в боротьбі з Ярославом. Свя-тополк справді захопив Київ і деякий час (з 14 липня по 1 грудня) саксонці перебували у місті. Як би там не було, у хроніці Тітмара описано враження бувалого воїна (який, певне, бачив не одне європейське місто) від тогочасного Києва. І те, що Київ називають величезним, дає підстави вважати його одним з найбільших європейських міст початку XI ст. Слід врахувати, що за рік до цього (у 1017 р.) Київ спустошила величезна пожежа. Никонівський літопис зазначає, що тоді згоріло сімсот церков.

За кількістю церков можна судити і про населення міста, бо на кожну церкву припадала певна кількість прихожан. Цікаво, що дехто із західноєвропейських хроніків повторював повідомлення Тітмара Мерзебурзького, але називав уже триста церков.

Деякі дослідники вважають, що наведені цифри не є гіперболою. Адже Лаврентіївський літопис розповідає, що під час пожежі 1124 р. в Києві згоріло «близь шести сот» церков. Можливо, до них відносили не тільки великі монастирські чи приходські церкви, а й власні молитовні будинки. їх у столичному місті з численними феодальними дворами різноманітного характеру мало бути багато.

До хронік Тітмара Мерзебурзького, як і до ряду інших писемних джерел, слід підходити критично, враховуючи класову приналежність авторів. Тітмар Мерзебурзький, будучи прихильником сильної королівської влади, пропагував завойовницьку політику щодо слов’янських народів, називаючи їх «презренними собаками». Але наведений фактичний матеріал щодо розмірів забудови Києва, а також розвитку торгівлі і ремесел, безперечно, становить значний інтерес.

Більшість писемних джерел, що розповідають про Київ за часів правління Володимира, розкривають роль міста і самого князя в об’єднанні Русі. На авторитет Володимира Святославича посилався й автор «Слова о полку Ігоревім». Йому присвячено чимало художніх творів різних часів.

У 1853 р. на високій дніпровській кручі споруджено пам’ятник князю Володимиру (його автори В. І. Демут-Мали-новський, К. А. Тон і П. К. Клодт). Погляд князя спрямований у далечінь Лівобережжя. Високий пагорб над Дніпром став немовби природним постаментом для монумента, що є давнішим статуарним (тобто із зображенням людини) пам’ятником Києва. А пагорб, де встановлено пам’ятник, відтоді стали називати Володимирською гіркою.

1

Житіє — опис життя осіб, оголошених церквою "святими".

2

Меценат — багатий покровитель наук і мистецтв (від імені римського політичного діяча І ст. до н. е.),

3

Культурний шар (в археології) — шар землі, що містить сліди або залишки діяльності людини в давні часи.

4

Склавини — політичне об’єднання західних слов’ян.

5

Так греки називали Дніпро.

6

Етнографія — галузь історичної науки, яка вивчає культуру і побут народів світу.

«Город Ярослава». Після смерті Володимира Святославича в 1015 р. на Русі розпочалася кривава усобиця між його синами. Святополк, який намагався стати великим князем київським, убив своїх братів Бориса, Гліба (князя муромського), Олега (князя древлянсь-кого). Намагався він знищити і Ярослава, який княжив на той час у Новгороді. Але Ярослав за допомогою новгородців розбив військо Святополка і став київським князем. Святополк утік у Польщу до Болеслава І Хороброго, свого тестя, схиливши його до походу на Русь. У 1018 р. з великим військом, у якому, крім воїнів Святополка та поляків, були наймані німці, угорці й печеніги, Болеславу І вдалося захопити Київ. Княжити почав Святополк. Розквартироване в Києві та