Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Так, справді, я обрав романну форму викладу подій, але в основі його автентичний джерельний матеріал, а вирішив записати це все з простої причини: рана, завдана мені тоді, не перестає боліти й досі, а кожному воякові відомо, що старі рани розкриваються й потребують нового лікування (так вони відкривалися й у мого батька, який від того й помер), отож хочу, образно кажучи, в черговий раз лягти до шпиталю й поремонтуватися, а це значить: таки збагнути до кінця те, що зі мною сталося, бо досі, як ті рани відкривалися, до кінця розв’язати цього ребуса таки не зміг. Можна уявити, що лежу в шпитальній палаті, до мене часто заходить лікар — розум мій, сестра — спогади мої — робить перев’язки, мені дають ковтати якісь таблетки (думки мої), і все те: і лікар, і сестра, і пігулки — мої розмисли. По-бароковому сказано, правда? І не дивно, бо я цілий вік сидів у барокових текстах, отож звідтіля такого способу художнього бачення світу й набрався. Мушу зізнатися ще в одному гріху: замолоду бавився писанням оповідань, яких не друкував, одне з них маю наміра сюди вставити, бо його написано з Іриної розповіді. Власне, з Іриних розповідей написав їх два, а щодо другого вагаюся: чи вставляти його, бо й воно в Іриному образі могло б дещо прояснити, але річ у тім, що те друге оповідання не стосується цієї історії, а складає частку Іриного приватного життя, сказати б, без мене. Отож, напевне, його сюди не вставлятиму. Щодо неї хочу сказати ще й таке, що певною мірою пояснить її фразу, що на Азовському морі, на піщаній косі, яка мені наснилася, вона таки була. Річ у тім, що в ній жила невгамовна жага мандрів, отож щорічно влітку вирушала в туристичні мандрівки (про це розповість мені згодом), організовані різними туристичними закладами, а також стихійно її знайомими чи друзями, ба й самостійні, коли перші два варіанти не збувалися, отже, в ній жила не боязнь простору, яка є, приміром, у мене, а жадоба його. Певна річ, маючи таку пристрасть, вона зустрічалася не раз із різними чоловіками, скільки їх було, не знаю, та й не важливо це, отож не дивно, що прийшла до мене не дівчиною та ще й з достатнім любовним досвідом, у чому мав змогу практично переконатися, бо в нашому з’єдиненні науки кохання навчав не я її, а вона мене — на це мусив пристати. І я збрехав би, коли б твердив, що це мені подобалося і не вражало. Отже, жінка ця була увіч авантюрного складу, що я пізнав також значно пізніше. Гаданий чи випадковий читач міг би тут запитати:

— А що могло в’язати з нею людину, як ви, самотника і схильного до кабінетних наукових розшуків?

То я відповів би просто: єдність протилежностей, коли б… Так, коли б не та історія з моїм батьком та Калиновською, гаданою (поки що) її матір’ю. Я написав вище, що остерігся прямо спитати, чи її матір часом не Калиновська, і це було правильно, бо так гостро б її насторожив, як це сталося після необачної розповіді про сон. Вона вважала, що розвідка моя працює добре, і певною мірою мала тут рацію, бо я, природою своєю, таки звідувач, але розвідка моя — це аналітичність розуму мого; назагал же, як учений, я ніколи не оприлюднював думок, які в мені ще не визріли і не ствердилися, отже, коли не мав достатньої джерельної бази, — хотів її здобути. Тим-то, не маючи певності, що її мати Калиновська, також не бажав оприлюднювати не підтверджених фактами здогадів. Тоді я ще сподівався, що Світлана Миколайчук, мій колишній не зовсім щирий друг, таки конче на мого листа відповість, і це дасть мені до рук додаткову ниточку до дальших пошуків. Тепер гадаю, що, можливо, Клава таки мала рацію: коли вже так праг вирватися із самотності і створити власну родину, то мій шанс був не в Ірі, а таки у Світлані, яку я, як сказала Клава, таки нерозважливо випустив із рук — вона мені пасувала за всіма параметрами, хоча, може, й у цьому помиляюся; згадаймо, що Світлана дружила з Ірою, а є відома мудрість: "Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти", — чи, може, там також була єдність протилежностей? До речі, у жіночій дружбі такі речі не раз трапляються; через метафізичну природу жінки щодо них ніколи не можна бути ні в чому впевненим, бо завжди чекають якісь непередбачені сюрпризи — неприємні, звичайно. Зрештою, я зумів себе переконати, що життя склалося так, як долею було визначено, отож можна сказати: свою життєву програму я виконав чи здійснив, отже, мав би почуватися щасливим, але ран, завданих іззовні, такі ліки не гоять, і вони, попри наше бажання чи небажання, вряди-годи відкриваються й болять. Отже, певний, що — і тут не накладаю на себе маски, бо ні до чого це, — писання мого скрипту є й справді не забаги старого гріховоди, а саме цей біль, і свербіж, і ломота, і неспокій, завданий ранами. Але щоб бути до кінця чесним, скажу: ригористично не ганю і старих гріховод, адже їхні комплекси — протест нестаріючої душі супроти руйнування старіючого тіла, а отже, своєрідне хапання за соломинку, щоб таки втриматися на розбурханих хвилях життя. Таж і старі гріховоди — люди живі, й осуджувати їх може закостенілий, хай і в молодому тілі, мозок. Адже коли людина не хоче "блідавої старості", як визначив Павло Русин із Кросна, то боронитиметься супроти цього невблаганного ворога, як уміє і може. Людина у своїх пристрастях не завжди жалюгідна, але її пристрасті завше жалю гідні. І не даремно в цій позиції слова пишуться окремо, бо, з’єднуючись, складають цілком інші поняття. Отож людину належить не судити (що вона, мовляв, жалюгідна), а жаліти, бо вона таки жалю гідна. Але жалю гідне — це не раз смішне і неважливе, — от чому молоді скаляться, коли стара людина виявляє почуття, котрі входять у їхню молодечу прерогативу.

16

Коли ми з Ірою переступили порога господині, я чемно пропустив її поперед себе, як той… ну, я вже вживав цього порівняння, де існувала прикрита яма і таке інше.

— Оце, — сказав мужньо з-за Іриної спини, — і є моя дівчина, вона дуже хоче з вами познайомитися.

Помітив, що до мене повернувся профіль, а він в Іри гірший, як фас, очевидно, ще одну мою брехню було зафіксовано.

— Дуже рада вас бачити, — заспівала несподівано тонким голосом господиня.

— І я теж, — вступила в дует Іра. — Дмитро стільки про вас розповідав. Мене звуть Ірина Ка…

— Знаю, — перебила лагідно господиня. — Вас звуть Ірина Карлівна Канішевська. Як бачите, устигла провести звіди — у вашій школі багато моїх знайомих із старших учительок. Вони про вас дуже хорошої думки як про вчителя.

Отже, тільки тепер я довідався, що Ірине прізвище не Калиновська, а Канішевська. Ну що ж, тепер мені неважко буде, коли що, довідатися, де живе Карло Канішевський — отой нещадимий ревнивець, який створив, за моїми домислами, у своєму домі пекло і належить, можливо, до істот, які тільки тоді й почуваються комфортно, коли творять навколо себе пекло, ніби проводять випробування, як їм буде на тому світі, чи намагаються до того світу у вічності пристосуватися вже на землі, отже, й переносять його з підспуддя в надспуддя.

Цього разу господиня не сиділа у фотелі владною королевою, тримаючи мене перед собою як слугу чи учня, який завинив перед її величністю, а люб’язно запросила нас сісти до столу, запропонувавши чай із коржиками. Іра ж відразу підхопилася, запропонувавши поміч, і вони обидві сховалися за дверима, в які ні разу не входив, теоретично там мала бути кухня, отже, ніби зібралися обслуговувати обидві мене, грішного, мов пана якого, у чотири руки — позиція для мене цілком незвична, отже, ліпше подумати, що вони забули про мене, залишивши стриміти бовдуром за столом, накритим важкою, яка могла би бути й музейним експонатом, скатіркою. Принаймні дістав змогу спокійно тут роздивитися, бо коли заходив сюди, то пробував вельми коротко та й ніколи не сідав. На світі речей я знався мало, мій інтерес — книги, але тут усі речі були з того минулого, у якому не жив: гнуті віденські стільці, канапа чи диван із прямою спинкою і з двома валками по боках; кілька потемнілих картин без скла, мальовані, очевидно, якимсь аматором, тобто без жодної мистецької вартості, старовинний німецький годинник у різьбленому футлярі, за склом монотонно похитувалася жовта бляха маятника — такі годинники бувають із боєм, але не чув, щоб цей вибивав години. Збоку — буфет чи креденс із важкою підставкою-шафкою, на якій зведено конструкцію легшу; дверці засклено фігурно різаним і навкоси заточеним, уставленим у нікельовану оправу склом; кругле старе дзеркало почало руйнуватися, бо обкришилося по краях, і якось печально зорило, ніби й справді було, як у готичних творах, вступом для духів із минулих часів; різьблена шафка була покрита старим, справді вишуканим мереживом, на ній стояла фотокартка — чоловік у військовому однострої ще царських часів. На стінах у важких рамцях за склом висвічувалися вигаслі й увіч нетеперішні обличчя, і все це ніби притрусилося особливим пилом, що його творить час, хоча видимої куряви не було ніде, а може, й не пилом, а тим особливим духом, який завжди відчувається у приміщеннях, де зібрано речі з минулих епох, отже, чимось, я б сказав, музейним. Певне одне: господиня, очевидячки, із старої інтелігенції невисокого суспільного становища; цікаво, що книг не побачив, хіба старий оксамитовий фотоальбом, який лежав на ще одній шафці, прикрашеній такою ж мережаною покривкою. Не міг не помітити й іншого: у моїй кімнаті — жодної старої, отже, цікавої, речі, там меблі сучасного, найпримітивнішого ширужитку. Назагал я мав честь сидіти у вітальні, отже, господиня спала не тут, а за іншими дверима, також зачиненими; на підлозі не помітив килимків чи доріжок. З кухні долинали високі голоси, про що говорили чи співали, розібрати не міг, бо чомусь причинили двері, але одне примітити можна було: ті голоси присолоджено цукровою пудрою; досі думав, що голос у господині низький із каркаючими (воронячими) нотками; зрештою, саме таким голосом зі мною й говорила. Мусив змінити думку й про Іру, бо коли йшли сюди, був переконаний, що не може володіти собою і власними настроями, отож і виглядала роздратованою чи роздразненою, але, переступивши цього порога, ніби за помахом палички, одмінилася, стала лагідна й люб’язна, цілком зігнорувавши, що я такі речі можу помітити, — очевидно, різкі переключки властиві жіночій породі, хоч мене це трохи й дивувало, бо чому ставитися до мене роздратовано, коли не давав до того підстав?

Зрештою двері розчинилися, з’явилася усміхнена Іра з тацею, на якій стояла ваза з коржиками і якась порцеляна того ж стилю, що й ця мебля, — очевидно, господиня тримала її на кухні, ззаду ступала господиня із чайником у руці, цей чайник був у стилі меблів із моєї кімнати, тобто жахливий і нечупарний сучасний ширужиток.

— Вибачте, що залишили самого, — сказала господиня, — але ми трохи з Іриною Карлівною по-жіночому заговорились.