Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

І досить точно уявляв собі, хто я такий. Тож якби захотів, міг би розтерти мене на порох. А не зробив цього лише тому, що зовсім мною не цікавився. В його очах я був людиною, не вартою того, щоб витрачати на неї час та енергію. Мабуть, через це я на нього злився. Він був підлою особою, егоїстом до самих кісток. Однак набагато здібнішим від мене.

Ще довго після нашої зустрічі я не міг позбутися неприємного осаду. Здавалося, ніби мені в рот напхали цілу жменю смердючих комах. Хоч я їх виплюнув, відчуття огиди залишилося. Упродовж не одного дня Нобору Ватая не виходив мені з голови. Я намагався думати про щось інше, але не міг. Ходив на концерти, дивився фільми. Навіть вирушав разом з колегами по роботі на бейсбольні змагання. Пив, читав книжки, які давно збирався прочитати, як тільки буде вільний час. Але Нобору Ватая завжди перебував у моєму полі зору: стояв, схрестивши руки, і дивився на мене злими очима так, ніби засмоктував, як бездонне болото. Це мене нервувало й стрясало землю під моїми ногами.

Коли ми зустрілися з Куміко, вона спитала, яким здався мені її брат. Однак я не міг відповісти чесно. Хотів розпитати її про маску на його обличчі, про неприродно перекручене щось, яке, напевне, ховалося під нею. Хотів щиро зізнатися, що неприємно вразило мене в ньому, й розповісти про сум'яття почуттів, яке мене охопило. Але так нічого й не сказав. Бо подумав, що не зумію всього передати словами, хоч би скільки пояснював. А якщо не зумію, то краще нічого не казати.

— Він і справді трохи дивак, — сказав я. Хотів ще щось додати, але не знайшов потрібних слів. Куміко також більше нічого не питала. А тільки мовчки кивнула.

Відтоді моє ставлення до Нобору Ватая майже не змінилося. Як і раніше, він мене й далі дратував. Немов легка гарячка. Дома в нас не було телевізора, та щоразу, коли десь мені на очі потрапляв телеекран, на ньому якимось дивним чином з'являвся Нобору Ватая і щось проголошував. Щоразу, коли я де-небудь брав у руки часопис і гортав його, то обов'язково виявляв у ньому його фото або статтю. Мені навіть здавалося, ніби Нобору Ватая чатує на мене за кожним рогом по всьому світу.

Гаразд, чесно зізнаюся: видно, я його ненавидів.

7

Щаслива хімчистка

На сцену виходить Крита Кано

Я взяв блузку і спідничку Куміко й подався до хімчистки, що біля станції. Зазвичай я здавав речі в чистку за рогом, неподалік нашого будинку. І не тому, що вона мені більше подобалася — ні, просто до неї було ближче. Хімчисткою біля станції іноді користувалася Куміко. Заносила туди що-небудь по дорозі на роботу, а на зворотному шляху забирала. Казала, що там дорожче, але чистять ретельніше. Тому свої дорогі речі здавала біля станції, хоча це було трохи незручно. Тож я того дня поїхав туди на велосипеді, бо подумав, що, напевне, Куміко віддала б чистити свою блузку і спідничку саме туди.

Я вийшов з дому в тонких зелених бавовняних штанах, незмінних тенісних тапочках і жовтій майці, випущеній однією фірмою звукозапису для реклами Ван Халена (її Куміко у свій час десь дістала), з блузкою та спідничкою дружини в руках. Як і минулого разу, цього ранку з магнітоли фірми "JVC" власника хімчистки голосно лунала музика — записи Енді Вільямса. Коли я відчинив двері, саме закінчувалася "Hawaiian Wedding Song" і починалася "Canadian Sunset". Весело насвистуючи в такт мелодії, власник щось квапливо вписував у блокнот кульковою ручкою. Серед купи касет на полиці я помітив Серхіо Мендеса, Берта Кемпферта і "101 Springs". Можливо, він був любителем легкого жанру. "А от чи міг би він стати власником пристанційної хімчистки прихильник "важкого джазу" — Альберта Ейлера, Дона Черрі, Сесіла Тейлора?" — раптом подумав я. Можливо, що так. Але його хімчистка навряд чи була б щаслива.

Коли я виклав на прилавок зелену, з квітчастим візерунком блузку і спідничку кольору шавлії, власник розгорнув речі, швидко оглянув і ретельно написав на квитанції: блузка і спідничка. Мені сподобався його акуратний почерк. А якщо до того ж він любить Енді Вільямса — тим краще.

— Окада-сан? — запитав він. Я підтвердив. Власник записав моє прізвище, відірвав копію квитанції й дав мені. — Приготуємо до наступного вівторка. Не забудьте забрати. Це речі вашої дружини?

— Так.

— Гарні кольори, правда?

Небо заволокло темними хмарами. За прогнозом погоди мав випасти дощ. Уже минуло пів на десяту, а люди з портфелями й парасольками в руках усе ще спішили до сходів на станційну платформу. Мабуть, запізнілі службовці? Ранок видався задушливим, але це ніяк не вплинуло на їхній зовнішній вигляд: вони були в акуратних костюмах, акуратних краватках, акуратних чорних черевиках. Серед них я помітив багато чоловіків мого віку, але на жодному з них не було майки з Ван Халеном. У кожного на вилозі піджака красувався значок фірми, під пахвою стирчала газета "Ніхон кейдзай сімбун".[16] На платформі пролунав дзвінок, і кілька чоловіків кинулися сходами догори. Таких людей я вже досить давно не бачив. Упродовж останнього тижня я снував тільки між домом, супермаркетом, бібліотекою та найближчим муніципальним басейном. Зустрічав тільки домогосподарок, стариків, дітей і кількох власників крамниць. Я трохи постояв і неуважно дивився на людей у костюмах і краватках.

Потім мені в голові сплила думка: "Якщо вже я тут опинився, то чи не випити мені чашку ранкової кави у пристанційній кав'ярні?" Але полінувався й не пішов туди. Зрештою, я не дуже хотів тієї кави. Я подивився на себе у вітрині крамнички квітів. Хтозна-коли на майці з'явилася плямка від томатного соусу.

Дорогою додому на велосипеді я мимоволі насвистував "Canadian Sunset".

Об одинадцятій зателефонувала Мальта Кано.

— Алло! — сказав я, узявши слухавку.

— Алло! — сказала вона. — Це дім Тору Окади-сана?

— Так, Тору Окади. — Я з перших слів упізнав голос Мальти Кано.

— З вами говорить Мальта Кано. Передусім щиро дякую вам за те, що так люб'язно погодилися недавно на зустріч зі мною. До речі, ви нічого не запланували на сьогодні пополудні?

— Ні, — відповів я. Бо справді не мав ніяких планів — так само, як перелітний птах не має майна під заставу.

— У такому разі сьогодні до вас навідається моя молодша сестра Крита Кано.

— Крита Кано? — перепитав я сухо.

— Так. Здається, я вам недавно показувала її фотографію.

— Звичайно, пам'ятаю, але…

— Мою сестру звати Крита Кано. Вона — моя заступниця. Перша година дня вам підходить?

— Цілком.

— Тоді дозвольте попрощатися, — сказала Мальта Кано й поклала слухавку.

Крита Кано?

Я почистив пилососом підлогу й прибрав у домі. Зібрав газети, зв'язав їх мотузкою і закинув у шафу, повкладав у футляри розкидані аудіокасети, перемив на кухні посуд. Потім прийняв душ, помив голову, переодягнувся в чисте. Приготував свіжу каву, з'їв сандвіч з шинкою і варене яйце. А тоді, вмостившись на дивані з журналом для домогосподарок, узявся думати, що ж приготувати на вечерю. Зупинившись на рецепті салату з морської капусти і тофу, я вписав у блокнот потрібні для цього продукти. Увімкнув радіо — Майкл Джексон співав пісню "Billie Jean". Я почав думати про Мальту і Криту Кано. Оце так імена у цих сестричок! Справжній дует коміків! Мальта Кано й Крита Кано.

Моє життя справді зробило крутий поворот. Утік кіт. Телефонувала якась химерна жінка. Познайомився з дивною дівчиною й занадився у двір порожнього дому біля доріжки. Нобору Ватая збезчестив Криту Кано. Мальта Кано напророкувала, що знайдеться моя краватка. Дружина сказала, що я можу обійтися без роботи.

Я вимкнув радіо, поклав журнал на книжкову полицю і випив ще одну чашку кави.

Крита Кано подзвонила у двері якраз о першій. Вона мала точно такий же вигляд, як на фотографії: невисока, тихої вдачі жінка років двадцяти з лишком. Її зовнішність прекрасно передавала стиль початку шістдесятих років. Якби "American Graffiti"[17] знімався в Японії, то Крита Кано могла б стати постійною статисткою і без гриму. Та ж сама, як і на фотографії, зачіска: розпушене волосся із закрученими вгору кінцями. З чола воно було стягнене назад і закріплене великою блискучою шпилькою. Чорні брови акуратно підведені олівцем, накладні вії таємничо відтінювали очі, губна помада вміло відтворювала колишню моду. Здавалось, досить дати їй у руки мікрофон, і вона заспіває "Johnny Angel".

Однак її одяг був набагато простішим і непримітнішим від макіяжу. Можна сказати, робочим: проста біла блузка і вузька зелена спідничка. Жодних прикрас. Вона тримала під пахвою білу лаковану сумочку, на ногах — гостроносі білі туфельки-човники. Малюсінькі, з тонкими, як грифель олівця, каблуками, вони здавалися іграшковими. Я просто здивувався, як вона змогла в них дійти до нашого дому.

Я запросив її зайти, посадив на диван і запропонував підігрітої кави. Запитав, чи вона вже їла, бо здалася мені голодною. Відповіла, що ні, ще не обідала.

— Та ви не турбуйтесь, — поспішила вона додати. — Зазвичай на обід я їм дуже мало.

— Справді? — сказав я. — Не соромтесь. Бо сандвіч я приготую запросто. Давно звик умить робити такі дрібниці.

Крита Кано похитала злегка головою.

— Дякую за люб'язність. Та ви справді не завдавайте собі клопоту. Досить кави.

На всякий випадок я таки приніс тарілку з шоколадним печивом. Крита Кано з'їла з охотою чотири штуки. Я з'їв дві й випив кави.

Покінчивши з печивом і кавою, вона начебто трохи заспокоїлася.

— Я прийшла сьогодні як заступниця моєї старшої сестри, Мальти Кано, — сказала вона. — Мене звати Крита. Звісно, це не справжнє моє ім'я. Справжнє — Сецуко. Я назвалася Критою, коли стала допомагати сестрі. Це, так би мовити, мій робочий псевдонім. До острова Крит я не маю жодного стосунку й ніколи туди не їздила. Це сестра так вибрала псевдонім, щоб підходив до її імені. А ви, Окада-сан, часом не бували на Криті?

Я відповів, що, на жаль, ні. Не бував і найближчим часом туди не збираюся.

— А от я хотіла б коли-небудь поїхати на острів Крит, — сказала вона і з серйозним виразом на обличчі кивнула. — Крит — найближчий до Африки грецький острів. Великий острів, на якому колись процвітала стародавня цивілізація. Моя сестра Мальта бувала там і каже, що це чарівна місцевість. Там сильні вітри й надзвичайно смачний мед.