Читати книгу - "Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем"

Не знаю, як ви,— я вірю, що від долі не втечеш. А по-друге, це якась халепа, лихе око чи просто — чаклунство! Можете сміятися з мене, проте скажу вам, що я зовсім не такий вже неприторенний дурень, щоб вірити у нечисту силу, домовиків, привидів і тому подібні дурниці. Але в чаклунство, бачте, я вірю, бо що ж це, як не чаклунство? От послухайте далі, і ви самі скажете те саме...

Одним словом, коли в святих книгах сказано: "Проти волі живеш",— тобто людина сама собі не вкорочує віку, то це недаремно: нема такої болячки на світі, яка б не загоїлась, і такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш? "Людина подібна до тварини". Людина повинна тяжко працювати, вмиватися сьомим потом, поневірятись і надсаджуватись заради шматка хліба.

Ми взялися знову всі до роботи: моя жінка і діти до глечиків, я до своєї кобили і візка, і "все пішло своїм звичаєм",— світ не стоїть на місці. Наказав я суворо в хаті, щоб Хави не згадувано було — немає Хави! Викреслено — і вже! Зібрав я трохи масла, сиру й сметани, усе свіжий товар, і подався в Бойберик до своїх покупців.

Приїхав у Бойберик,— усі радіють, привітно зустрічають:

— Що поробляєте, реб Тев'є? Чому це вас не видно?

— Що маю робити? — кажу.— Той самий невдаха, що і раніше: корівчина,— кажу,— в мене здохла...

— Чим пояснити,— кажуть вони,— що саме з вами трапляються всілякі чудеса?

І люди розпитують у мене, кожен окремо, яка корова в мене здохла. Скільки вона мені коштувала? І скільки корівок у мене ще лишилося? Розважаються, сміються, як, у доброму гуморі бувши, звичайно сміються багатії з бідняка-небораки по обіді, коли в них спокійно на серці, а надворі година: тепло, зелено і хочеться дрімати...

Тев'є, однак, людина, яка вміє підтримувати жарт. Чорта пухлого в мене дізнається хто-небудь, що діється в моєму серці! Покінчивши справи з усіма покупцями, подаюся назад з порожніми глечиками додому. Їду лісом, попустивши віжки, нехай кобила йде собі помалу і потихеньку щипає травичку. А сам я заглиблююсь у свої думки і міркую про все чисто: про життя і смерть, про цей світ і потойбічний світ, і що таке взагалі світ, і навіщо живе людина, і ще про подібні речі, щоб трошки розважитись, забутися, тобто щоб не думати про Хаву. І як на те, лізе мені в голову саме вона — Хава. Вона постає перед моїми очима, висока, гарна і ставна, як тополя, або ще такою, якою була в дитинстві,— маленька, хирлява, квола, сидить, як пташеня, у мене на руках, голівку схиливши на моє плече: "Що тобі, Хавочко? Дати тобі папи? Трошечки моні?" І я на якусь мить забуваю, що вона накоїла, і мене тягне до неї, і душа щемить, сумує, ниє... Але тільки-но пригадаю все, в мені спалахує вогонь, і лють буяє в моєму серці проти неї, і проти нього, і проти цілого світу, і проти самого себе за те, що не можу забути її ні на хвилину. Чому я не можу її викреслити з пам'яті, вирвати з серця? Хіба вона цього не заслужила? Для того хіба мусить Тев'є все своє життя світу божого не бачити, землю носом рити, викохувати дітей, щоб вони потім враз відірвались силоміць, відпали, мов та шишка з дерева, і полетіли ген-ген далеко з вітром і з димом?.. "От, приміром,— думаю собі,— росте дерево, дуб у лісі... Приходить чоловік із сокирою, відтинає гілку, ще гілку і ще гілку... А що таке дерево без гілок, прости Господи? Візьми вже краще ти, чоловіче, і зрубай все дерево геть до пня — і хай цьому буде кінець. Навіщо стирчати голому дереву в лісі?.."

І отак, поринувши в ці думки, почуваю раптом, що моя шкапа зупинилась — стоп! Що таке? Підводжу очі, дивлюся — Хава!.. Та сама Хава, що й раніше, не змінилась ні на волосинку, навіть убрання не змінила!.. Перше, що спадає мені на думку,— скочити з воза, схопити її в обійми і поцілувати. Але зразу ж за цим спалахує інша думка: "Тев'є, ти що — баба?" І я смикаю віжки: "Вйо, неборако!" — та звертаю праворуч. Дивлюся,— вона теж звертає праворуч, махає до мене чогось руками, немовби кажучи: "Зупинись на мить, я мушу тобі дещо сказати..." У мене наче щось увірвалося всередині, защеміло серце, опустилися руки, ноги тремтять — от-от скочу з воза! Але я стримую себе, смикаю віжки і беру ліворуч. Вона теж бере ліворуч, дивиться на мене безумними очима, лице біле мов крейда... "Що робити? — думаю собі.— Зупинитись чи їхати далі?" Але перш ніж я встиг оглянутись,— ага, вона вже схопила конячину за вуздечку і звертається до мене:

— Тату, щоб я померла, якщо ти рушиш з місця! Прошу тебе, вислухай мене, тату любий!

— "Е! — думаю собі.— Хочеш мене примусити силоміць! Ні, люба моя! Не знаєш ти, видно, свого тата..." І давай щосили батожити коняку. Шкапина моя слухається, скаче, скаче, але раз у раз повертає голову назад, щулячи весь час вуха.

— Вйо,— кажу я їй,— "не заглядай у пляшку", не озирайся, розумнице моя, туди, куди не слід...

А самому, думаєте, не хочеться повернути голову назад і поглянути, хоч раз глянути туди, на те місце, де вона лишилася?.. Але ні. Тев'є не баба. Тев'є знає, як поводяться, коли спокушає нечиста сила...

Одним словом, не буду розводитись, шкода вашого часу. Якщо мені судилися смертельні муки, то я вже напевне їх зазнав, покуштував смак пекла з чистилищем, з усіма тортурами для грішників, що описані в наших святих книгах. Спитайте в мене, що це таке, і я вам скажу! По дорозі мені весь час здавалося, що вона біжить слідом за возом і гукає: "Вислухай мене, татоньку, тату любий!.." І в голові промайнула думка: "Тев'є! Ти забагато береш на себе! З тобою нічого не станеться, коли зупинишся на хвилину і вислухаєш, чого вона хоче. Може, вона має тобі сказати щось таке, що тобі слід знати? Може — хто зна? — вона передумала, розкаялась і хоче повернутись назад? Може, вона в нього мучиться і просить тебе, щоб ти їй допоміг викараскатися з пекла?.." Може, і може, і багато ще таких "може" спадають мені на думку, і Хава уявляється мені дитиною, і на згадку приходить відоме речення: "Жаліє, як батько дітей своїх",— немає поганої дитини в батька, і я картаю себе і кажу сам на себе, що я не вартий того, щоб топтати ряст на землі! Справді! Чого ти розпалився, як упертий осел? Чого ти тарабаниш? Візьми, розбійнику ти, заверни воза і помирися з нею, вона ж твоя дитина, не чиясь, не чужа! І в голову лізуть якісь недоладні, дивні думки: "Що таке єврей і неєврей?.. І чому Господь бог створив євреїв і неєвреїв?.. А коли Господь бог уже створив євреїв і неєвреїв, чому вони такі відокремлені одне він одного, чому ненавидять одне одного? І прикро стає мені, чому я не знаюся на книжках, як інші, щоб маги змогу знайти на всі ці питання якусь розумну відповідь... І, щоб розвіяти думки, я починаю надвечірню молитву: "Блаженні ті, що живуть у чертогах твоїх і славлять тебе на віки вічні..." Молюсь, виспівуючи на повний голос. Але що з тієї молитви і з того виспівування, коли глибоко в серці бринить пісня: "Ха-во! Ха-во! Ха-во!.." І чим голосніше співаю слова молитви, тим ще гучніше бринить "Ха-во", і чим більше хочеться її забути, тим виразніше постає перед очима вона, і здається мені, що я чую її голос, як вона вигукує: "Вислухай мене, тату любий!" І я затуляю собі вуха, щоб не чути її, і заплющую очі, щоб її не бачити, і проказую молитву, не чуючи, що кажу, і б'ю себе в груди, каюсь, не знаючи в чому, і життя моє розбите, і сам я розбитий, і нікому не розповідаю про мою зустріч, і не говорю ні з ким про неї, і ні в кого про неї не допитуюсь, хоч знаю, дуже добре знаю, де вона і де він, і що вони поробляють. Але чорта пухлого у мене про це довідаються. Не діждуть цього мої вороги, щоб я комусь поскаржився. Отака людина Тев'є!..

Цікаво знати, чи всі чоловіки такі, чи тільки я такий божевільний? Ось, наприклад, одного разу трапилося... Ви не сміятиметесь з мене? Боюся, що ви з мене сміятиметесь... Іноді буває: надягну святкове вбрання, подамся на залізницю і вже ладен сісти та поїхати туди, до них,— я знаю, де вони живуть... Підходжу до касира і прошу дати мені квиток. "Куди?" — запитує він мене. "До Єгупця",— кажу я. "Такого міста,— каже він,— у мене немає..." — "У такому разі це не моя вина",— кажу, повертаюсь до нього спиною і подаюся додому, скидаю святкове вбрання і беруся знову до роботи, тобто до готування сиру і сметани, до візка і до кобили... Як сказано: "Кожен до свого ремесла і до своєї роботи",— кравець до ножиць, а швець до дратви... Еге ж, смієтеся з мене? Я так і знав! Знаю навіть, що ви собі думаєте. Ви думаєте: "Оцей Тев'є зовсім якийсь пришелепуватий!.." Тому я вважаю, що "до цього місця читають у суботу",— на сьогодні досить... Бувайте здорові й дужі і пишіть частіше листи. Але, ради бога, не забувайте, про що я вас просив: щоб було тишком-нишком, тобто щоб ви не зробили з цього книжки. А коли вже вам і доведеться писати, то щоб ви писали про інших, не про мене. Мене забудьте, немає, язиком злизало Тев'є-молочаря!..

Шпринця

— Великий і щирий привіт вам, пане Шолом-Алейхем, мир вам і дітям вашим! Скільки років не бачились! Матінко, скільки води спливло за цей час! Скільки лиха ми обидва і всі євреї зазнали за ці кілька років: Кишинів, "конснетуція"24, з погромами, з наклепами і напастями,— ах ти, господи, владико небесний!..

Я тільки дивуюсь вам,— прошу не гнівайтесь,— що ви, нівроку, анітрішечки не змінились! А погляньте на мене: мені ж іще шістдесяти нема, а дивіться, який білий став Тев'є! Це ж неабищо — "муки виховування дітей", скільки натерпишся через них! А хто ще має стільки турбот від виховування дітей, як я? Мене спіткало нове лихо, з моєю дочкою Шпринцею, лихо, що перевершує всі нещастя, яких я зазнавав досі. Проте нічого, живу, як сказано там: "Проти волі живеш",— хоч лусни, а співай тієї пісеньки:

Що маю робити

І як далі жити?

Бо ж роки минають,

Та й грошей не маю!..

Одним словом, як сказано в талмуді: "Схотів Господь потішити",— захотілось богові зробити ласку євреям і наслав на нашу голову нову напасть — "конснетуцію!" Ой, ота "конснетуція!" Раптом сталася паніка серед наших багатіїв, почали втікати з Єгупця за кордон, нібито на теплі води, солоні ванни, нерви лікувати, витівки нероб... А коли роз'їжджаються з Єгупця, то Бойберик з його повітрям, і з його лісом, і з його дачами копійки щербатої не вартий.