Читати книгу - "Постріл в Опері"

«Треба попередити її, – злякалася студентка. – Не можна відкривати правду сліпим. Це Велика заборона».

Але таємниця, що вже дзенькнула в повітрі, не справила ніякого враження на Дашину маму.

– Я вже казала сьогодні Анєчці Голенко… – Вероніка запалила, видихнула дим і скінчила: – …про магію літератури. У своїх творах письменники й поети часто віщували те, про що не може знати простий смертний. Узяти, наприклад, трагедію «Титаніка». За чотирнадцять років до корабельної аварії світ побачила книга, де писалось, як, налетівши на айсберг, тоне судно під назвою «Титан». Або навіщо далеко ходити, чоловік Ахматової – поет Микола Гумільов – не тільки передбачив свою смерть, але й відчув народження зірки. «В сузір’ї Змія засвітилася нова зірка», – написав він за півстоліття до того, як японські астрономи офіційно зареєстрували появу нової зірки в сузір’ї Змії. А за п’ять років до свого розстрілу Гумільов детально описав у віршах людину, що «зайнята відливанням кулі, що мене з землею розлучить»…

– І що це все означає? – спитала Даша.

– Точно не знаю, – сповістила дочку Вероніка. – Але нещодавно у мене з’явилася теорія. Всі талановиті літератори – відьми й чаклуни тією чи іншою мірою. Судіть самі: й письменники, й чаклуни вибудовують хитросплетіння слів у якомусь заворожливому порядку. Чаклуни називають це замовляннями й закляттями. Літератори – романами й віршами. Відьми й чаклуни роблять це свідомо. Письменники й поети – в осяянні. А сутність – не змінюється! Досить розставити потрібні слова в потрібній послідовності – й ти можеш змінити світ.

– Чароплетіння, – повільно вимовила Маша, швидше запитально, ніж ствердно. – Письменник теж створює світ, існуючий за вигаданими ним законами. Як і…

«…Марина, що змусила всіх тисячу років підкорятися оголошеним нею законам!»

– Як і чаклун, – кивнула літературна мати. – Букви як ноти; той, хто пише, має відчувати ритм і мелодику слова, його магію! Найкращий приклад: молитви й закляття, одне лише читання їх відриває тебе від реальності і… творить дива. В ідеалі письменник має писати так само! Як чародій. Як сам Господь Бог, що, згідно з Євангелієм від Іоанна, створив світ за допомогою слова.

– Тобто ви гадаєте, – з тривогою спитала Маша, – письменник здатний переробляти світ? І літературна модель світу, яку він створює, наче вощана лялька, – модель людини, яку відьма коле голкою. Вона коле ляльку, а з людиною трапляється біда.

– Чудове порівняння! – окрилилася Вероніка. – Якщо дозволите, я скористаюся цим у своїй статті.

– Ні, ма, – після секундного роздуму напружилася Даша. – Мені ця теорія не подобається. З неї виходить, ніби чоловіки в магії крутіші, ніж жінки. Адже письменників-чоловіків завжди було більше.

– Ну, я б так не сказала. – Досить було Даші розкрити рота, як посмішка Вероніки стала зворушено-прозорою. – Просто жінкам не так уже й давно дозволили бути письменницями. Якихось сто років тому вони сиділи вдома, народжували по восьмеро дітей, були перманентно вагітними. Коли їм було писати? Та коли б навіть вони захотіли, хто б їх надрукував? Жорж Санд, Мері Шеллі, Леся Українка були скоріше винятком – бунтарками. А нині поглянь на лотки – суцільно дамочки пишуть. Їх більше, мишеня. Боюся, незабаром ми зовсім виживемо чоловіків з літератури. Все до того йде.

– Я – не мишеня!!! – загорлала Чуб, вибухнувши несподіваною й гучною гранатою. – Не розмовляй зі мною так! Наче я маленька! Дурна! Я – велика й розумна. Тільки ти мене вважаєш за дурепу…

– Звісно ж, ні, – переконала її Вероніка. – Я вважаю, що в тебе складний період – пошуковий. Ти шукаєш себе, поки що не можеш знайти. Проте я люблю тебе такою, як ти є, на всіх етапах, періодах, адже ти моя донечка. – Вероніка дивилася на дочку з такою непохитною любов’ю, що було зрозуміло: вона й справді любить Дашу будь-якою – волаючою, такою, що пихтить, тупотить, – вона завжди її тішить!

«Ото коли б у мене була така мама…» – ковтнула Маша слину.

– Я тобі не донечка! Маша тепер твоя донечка. Забула? – одразу втілила її мрію Даша Чуб. – А я йду. Й облиш усміхатися. Ну, крикни! Закричи, як людина. Щоб я зрозуміла: тобі не все одно…

Дашина мама подумала. Посміхнулася. Й видала короткий, веселий зойк.

– Так краще, донечко? – знову заусміхалася вона.

– Ти знущаєшся? Тобі все одно! Все! Забирай собі Машу… Нехай вона з тобою живе. Нехай! Ти ж не заперечуєш?

Даша плакала.

– Я тобі вже сказала, не заперечую. Ви ж бачите, Машо, – звернулася до неї Вероніка, – у нас дуже простора квартира. Якщо вам потрібно, можете жити в нас скільки вам захочеться.

– А можна… – Маша раптом занервувала, залупала очима, скосила очі на Чуб. – Можна я й справді… Якщо… Недовго зовсім.

Але Чуб її не почула:

– Усе! Прощавай назавжди! Я йду жити до Дашиної мами!

– …тисячі людей пишуть у віршах чортзна-що, і це не робить їх відьмами!

Даша, яка оклигала від легких сумнівів, зіскочила зі свого мопеда, що домчав їх на Уманську, 41, – і продовжила сперечатися.

– Ну, назвав її чоловік «чаклункою». В іншому вірші «царицею» назвав. У третьому Гумільов вза-агалі називав її лесбіянкою. Ти мені краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»

З’ясувалося, Даша все чудово чула!

– Тобто нема питань, живи скільки влізе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матір, вона й не помітить, що у квартирі хтось живе. А помітить, зрадіє, – буде з ким про вірші поспілкуватися.

– Я на поезії погано знаюся, – видушила студентка-історичка.

– Що? Справді? От уже не думала.

Здивування Чуб можна було зрозуміти: зовні Маша була типовим представником вимираючої породи романтичних панночок, які все ще на ніч читають вірші.

– Ні-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменників мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважає. Адже він вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по суті, наклав на себе руки – до смерті заморив себе голодом. А всіх, хто покінчив із собою, мама збирає до свого каталогу. Я тобі на парі можу перерахувати сто письменників і поетів, що покінчили з собою. Хочеш? Маяковський. Цвєтаєва. Радищев. Хемінгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про літературу вза-агалі. Але з якого дива ти раптом зібралася в нас жити? Розколюйся, врешті-решт! Що за каменюку ти носиш? – втретє спробувала Чуб докопатися до Машиної таємниці.

Але Маша мовчки дивилася на свій рідний дім, до парадного якого приніс їх червоний мопед.

Дивилася й боялася його.

І тому втретє її Таємниця залишилася таємницею.

– Якщо нас виженуть з Києвиць, – сказала