Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — усі дівчата заздрять мені — заздрять мені! — заздрять мені! — заздрять — по-чорному — а я — уся — така — для нього — неприступна — така… досі… була… дурна! — поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — гарячий — вологий — глибокий… пронизує мене — наскрізь…

Соромно — у сімнадцять — ще дівчиною бути… аби у місті жила — на глум би взяли… бо цнота дівоча — не вино, щоб роками її витримувати… добре, що не у місті… що сільська… що… тіло його… молоде… гаряче… поруч… близько так… добре… що… він — є… Не казав ніхто: чи дівчина сама роздягатися мусить, коли… до цього… доходить… але — сам — обережно стягує, — а потім — зриває — пристрасно — одяг — із мене… із себе… вже — інші, ніж колись… вже — дорослі… і любов наша — інша… вже… доросла…

«Кохаю тебе, Надієчко… до самої смерті… тебе одну… кохатиму…»

Я — мовчу. Серцебиття шалене приборкати намагаюся. Але — марно.

І тоді — він дарує мені —

біль —

першої — невідчутої — насолоди.

У день народження мого.

У день Різдва Христового.

Господи, а тепер —

відпусти мене —

додому!..

Доки не заплакала іще. Від того болю.

А ночі однієї — лютневої — наснилися мені гори засніжені, далекі якісь. І храми, оздоблені пишно — вітражі, мозаїка, ікони, гобелени, — дива старовинні, рукотворні!.. І коні — неприборкані, дикі, горді, красиві — снилися… А потім — раптом — чоловік зимовий — появою своєю сон мій розбухав. Прийшов і покликав — кудись — за собою…

Прокинулася вдосвіта і — тихо-тихо — картини почала докупи складати, мотузкою по кілька перев’язуючи. А тоді замотувала їх у старі простирадла і до торби великої вкладала.

Відколи дід Гришко помер, бабця Софія про «патіхвона» свого тріскучого майже забула, і дні наші нові «Місячною сонатою» все рідше і рідше починалися. Реліквія береглася собі спокійно під старим бабиним ліжком, їсти-пити-на-горщик-ходити ні в кого не просячи. Музика — велична, неземна — потроху із життя мого — вже недитячого — випаровувалася, зникала.

«Куди ти збираєшся?», — мама папірець мені передає, прокинувшись.

«До Києва», — кажу пошепки, аби татка і бабцю не розбудити.

«По що?», — знову олівцем на папері запитує.

«По долю свою», — відповідаю, продовжуючи картини до торби пакувати.

Тільки головою хитає скрушно на слова мої, нічого вже не пише, не каже — ненька моя. Через мене голос назавжди втратила — коли пуповину різали… А тепер — не здогадується навіть — що я, донька її, Надія її єдина, вже — жінка.

Монотонний гуркіт вагонний себе справжню відчути не давав, коли втретє до Києва їхала. І спати не виходило. І — мріяти. І — згадувати. Думала про те, хто для мене Руслан, які мої почування до нього. Певна була, що люблю його. Але заміж — не хочу. Бо не треба мені любові такої, коли лоно і утроба вся — від болю конають…

Шлях до Андріївського узвозу швидко пригадала. До будинку знайомого увійшла, дзвінка не було, то у двері постукала кілька разів упідряд, мелодію просту вибиваючи. Ніхто не відчинив. Не підійшов. Сумно мені стало, бо торби з картинами важкі були. Бо — надіялася…

Вийшла я тоді надвір, на лавці знову присіла, де сім років тому сиділа вже, і знову — думати давай. Про життя людське. Про сни химерні, кольорові. Про сни віщі, бо такі жінкам дорослим часто сняться. Про музику, що зникає із серця. Про Руслана. І — про любов свою — дивну таку — коли не теперішнє, а тільки колишнє в людині любиш. Вільно сніжинки довкола мене кружляли і падали — на асфальт, на лавку, на вії мої і щоки…

Автомобіль — чорний, лискучий, великий — до двору в’їхав. І вийшов із нього… чоловік зимовий. І — упізнав мене. Лагідно усміхнувся, порухом голови вітаючись, із багажника валізки, пакунки усякі виймаючи.

«Довго чекаєш?»

Я знала, що він приїде. А тому аніскілечки появі його не здивувалася.

«Недовго. Бо змерзнути ще не встигла».

Не змінився майже. Тільки вуса смішні відпустив. Тільки сивин у волоссі — снігу, що не розтає — помітно побільшало. Без капелюха був. У шкірянці короткій, у джинсах чорних.

«То ходімо швидше, аби не змерзла».

Оселя знайома пусткою дихає. Усе — інше. Ми — інші вже.

На ліжко розгублено сідаю. Куди моя впевненість поділася, з якою — сюди — приїхала?.. Картини дістати із торби не наважуюся. Мовчу. Нестор свої валізки розпаковує, мугикає пісеньку веселу якусь, — аби й мені у присутності його веселіше було. Та острах тупий душу мою раптово спаралізував — аж воскреснути, ожити знову — сама у собі — не годна.

«І що тепер буде?» — запитання Русланове мимохідь пригадую… І — могилки камінні свої… коли глибоко у землю… камінь ховала… потай мріючи, аби квітки камінні з могил отих повиростали… аби смерть людям не страшною, а красивою була… аби добро не зникало ніколи… бо камінь — не в’яне, не гниє, смороду важкого по світу не розносить… бо квітка добра — це камінна квітка — на цвинтарях моїх камінних солтанівських… я ж їх — на добро — собі — людям — світу — робила… «І що тепер буде?» — з тривогою міркую далі…

«Тут холодно. Не роздягайся поки», — каже Нестор, обігрівача запилюженого, павутинням оброслого, вмикаючи. А тоді каже, що на картини мої подивитися хоче. Бо валізки розпакувати — встигне ще.

Із сум’яттям легеньким, із ніяковістю — так одяг перед чужими скидають — творіння свої із торби виймаю, простирадла розмотую, мотузки розв’язую… Дивиться Нестор на сни мої і дивується: звідки чудеса такі у світі бувають — мене ж не вчив ніхто малювати!..

«Талановита яка!», — чую вкотре. Що дар оцей — від Бога — каже. Не знає іще про зухвалість мою — про день мого народження…