Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

«Люблю тебе», — обіймає ніжно.

І подобається мені — в обіймах його бути. І млосність — як тоді, коли першу картину свою малювала — по всьому тілу розливається… наче Стугна — у повінь…

Нестор солодко так пахне — прянощами нетутешніми і… квітами — осінніми. По волоссю мене гладить, наче батько гладить дитину, яка шкоду наробила і заплакала потім, осоромлена. Але я сльози стримую. Бо — доросла вже…

«Хочеш — учителем твоїм буду?».

«Хочу», — кажу йому.

І раптом — несподівано зовсім — любов — відчуваю. Бо серце моє — вразливе надто. Бо серце його, чоловіка зимового — велике, щедре, безмежне… Бо без любові — краси не буває на світі… і — музики — не буває…

З обіймів ніжних мене відпускає.

Картини мої — дужче, ніж я — його ваблять. То ближче підійде і кожну уважно розгледить, то з відстані дивиться, примружуючись. Захват його — щирий, великий.

«Залиш їх тут, у мене. А сама… приходь, коли хочеш…»

Втомлений дорогою далекою, спокою собі бажає. Спокій — йому — дарую. Іду — від нього.

«На два тижні лише приїхав, кілька виставок у Києві проведе, а потім знову повернеться до Польщі…», — Русланові розповідаю про чоловіка зимового, тільки — про любов свою дивну — мовчу, бо не зрозуміє він — любові такої.

«…обіцяє мені допомогти з Київською академією мистецтв — влітку туди вступати поїду… в Академії його добре знають і шанують…»

«…ще він сказав, що в майстерні у нього — в Києві — жити можу — вільно — скільки захочу…»

Дметься парубок мій солтанівський. Не до вподоби йому балачки такі. Але ж друзі відвертими мають бути. От і я з ним відверта. Чи може… я йому — не друг більше — після того, що сталося — у день наш різдвяний?..

«Дурна ти, Надіє, — каже мені, — бо не талант твій отим пихатим художникам потрібен, а тільки — тіло твоє молоде, квітуче… Дурна ти!..»

«Сам такий!», — ображена, відказую.

Болю мені завдав, а тепер дурною обзиває!.. Виходжу з його хати на мороз лютневий. Плакати хочеться, але сльози стримую мужньо. Холодно… І хата — чужа. Непривітна — тепер. Чому — так?.. Чому — Руслан — малим — не залишився — назавжди — таким, — яким — досі — його — люблю?!. Навіщо — виріс — на муки мої — у парубка?!..

Батьки мій хист до малювання, хоч і не розуміли, від самого початку підтримували щиро. Це мама з бабцею мені полотна робили, на дощечки дерев’яні старе ганчір’я натягуючи. Це татко мені фарби олійні — через товариша, що до Києва на роботу їздив — замовляючи, купував. Не знаю, наскільки дорогою забавка моя для рідних була, але я — від подарунків отих — щастям безмежним переповнювалася. А для батьків то втіхою було великою. Бо ж донечка росте талановита у них. Єдина. Надія. Їхня.

Але коли Руслан прибіг до бабці моєї і розповів їй про чоловіка зимового, і про те, що коли до Києва мене відпустять, то я — хвойдою, повією останньою, а не художницею — стану, — переполох серйозний у родині нашій почався.

«Нікуди ти не поїдеш, бо неповнолітня ще», — мати написала олівцем на обгортці з-під дріжджів.

А батько поглядом суворим на мене зиркнув. Щоб математику вчити йшла — наказав. Бабця Софія головою співчутливо похитала, ні слова не зронивши. Напруження важке — хмарою дощовою — над хатою нашою — над вулицею всією — зависло після випадку того.

І я покірно пішла. До своїх зошитів… потаємних. Тримала їх — наче баба «патіхвона» — шанобливо й реліктово, у шухлядці стола письмового, серед решти зшитків та альбомів усяких. Бо у зошитах тих потаємних — із розрахунками смішними дитячими — пам’ять моя жила. Там я — та, яка справжня, — що надійно ховалася.

Любов нова запалила мене гаряче. Про Нестора — чоловіка зимового — мріяти почала, уяву солодку по самі вінця переповнюючи — з острахом і щемом, ніби таїну страшну глибоко в землю закопала і боюся, аби не вирив ніхто… Він — старший від мене — значно старший — у батька мені годиться — батьком міг бути… а я — про нього — як про чоловіка — думаю.

Нові сни снилися. Барвами — вже іншими — насичувалися. Картини — інші — мені виходили. Коней диких малювала, гори засніжені, громи і блискавки, заграви і місячну повню. І пристрастю — стихійно — дихало до мене — все — намальоване.

Дивна була моя любов.

Я чекала, коли знову насниться мені чоловік зимовий. Коли знову — приїде.

Наприкінці весни, коли іспити шкільні вже поскладала успішно, батькам своїм — знову — заявила впевнено, що художницею стати — намір такий маю.

«Ким завгодно — тільки не художницею», — батько мені сказав.

«Художники, поети і артисти — це люди глибоко розбещені і нещасні…», — додав по тому. А я — донька єдина батькова — щасливою бути повинна.

«На когось нормального іди вчитися», — мама написала.

«Батько і мати дурного не порадять», — хитро викрутилася бабця Софія.

«Заміж краще виходь, дітей няньчити будеш, про дурощі усі забудеш тоді», — сусіди шпичаками гострими терпець мені проколювали — лопався, наче кулька повітряна. Я їм ще покажу… дурощі…

З Русланом — відтоді, як річ оту паскудну й недружню зробив, до хати нашої навідавшись, — я спілкуватися перестала. Навіть — не віталася, — коли бачила де. Просто погляд від нього відвертала. Але — щеміло на серці мені від того. Ми ж — не чужими були. З Русланом.

«Художницею хочу бути!», — сміливіше батькам сказала.

«Малювати і так зможеш — ніхто не забороняє, але життя своє — усе — віддавати малюванню — ні за що в світі!», — батько кричить.

«А коли серце моє іншого нічого, окрім малювання, не бажає?», — у батька запитую.

«Чи ти серце своє слухати вже навчилася?», — мама на папері запитує.

«Так! — голос на маму підвищую