Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дивна така любов, Ганна Багряна 📚 - Українською

Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дивна така любов" автора Ганна Багряна. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 30
Перейти на сторінку:
— за себе і за неї кричу. — Навчилася!.. А хіба не видно?..»

«Надіє, матір свою шануй… Вона життя тобі дарувала, німотою власною за тебе заплативши…», — страшні слова батькові.

Бабця мовчить. Дивлюся на неї — благально — співчуття, — підтримки — в очах її — шукаю…

«Ми ж тобі… тільки добра… бажаємо… дурненька…», — бабця каже.

Господи, що ж це таке коїться?!. Люди найближчі, найдорожчі, найрідніші — зрозуміти покликання мого високого не хочуть, нерозумінням своїм з мене знущаються!..

«Та ти ж сама, бабо, змалку до музики справжньої привчала мене. Душу мою дитячу, наче камінь дикий, відточувала, ушляхетнюючи!.. А тепер…», — я слізьми, говорячи це, захлиналася.

«Завтра разом до Києва поїдемо, — батько каже. — Документи подавати. У той заклад, який нам по кишені буде…»

«Художницею хочу бути…», — скиглю.

«Художницею, — наче вердикт мені виносить, — ти не будеш».

Наступного дня ми поїхали до Києва. І я подала документи… до педагогічного університету… на факультет… математики… Дорогою власного татко мене повести забагнув. Але — так просто — здаватися — не збиралася… Обмірковувала потаємно, як далі мені бути, як життя своє неспокійне лаштувати повинна — без батька-матері-баби… без Руслана… бо — не розуміють вони мене — всі — не розуміють!!!…

Після університету ми — аж до Майдану Незалежності — дійшли — прогулянку татко подарувати мені вирішив — у день такий важливий для нього — вже ж доля моя майже наполовину вирішилася.

І ось — коли повз головний поштамт — повз ятки сувенірні — повз архангела Михаїла — проходили, киянам заклопотаним шлях уступаючи, я голос почула знайомий — хтось гукав тим голосом:

«Зухвала, стій!»

І я зупинилася. І — озирнулася.

Батько стежив здивовано за кожним рухом моїм, за кожним поглядом.

За кілька кроків від мене стояв… Валентин. Химерно так зодягнений: якесь лахміття яскраве на ньому теліпалося — замість одягу, дзвеніли-тарабанили бляшанки усякі, до паска широкого шкіряного стрічками поприв’язувані, на голові циліндр розмальований височів кумедно, ноги його босі були, борода довга, у косу заплетена, по землі волочилася. Ще дивніший — ніж тоді, коли вперше його побачила. Підійшов до мене. Наскрізь — в очі глибоко, — в душу глибоко — подивився. Батька мого ніби зовсім не помітивши.

«Ну і куди ж ти зникла, зухвала? Де твої картини?..»

«Я… я… — ніби мову мені потроху відбирало, на батька зиркнула, погляд його суворий вловивши, — я… не художниця більше…»

Усміхнувся примружено — мудрість таємнича у погляді його світилася:

«Це ти мені брехати можеш, собі — не збрешеш…»

Руку приязно простягнув до мене. І — я — назустріч. За батьковим поглядом скоса стежачи…

«Як надумаєш виставку провести, приходь… зухвала!»

«Ддд…якую…», — тремтів мій голос.

Батько відвернувся від Валентина і кроки прискорив. Я — за батьком — поспішила. Боячись озирнутися.

Об потилицю мою — об спину — слова — вже чуті колись — билися:

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

«Хто цей божевільний? Звідки тебе знає?», — батько запитав, коли на якусь спокійну вулицю вийшли, там не їздили автомобілі, майже не було людей.

І я розповіла таткові — усе, — що знала — про Валентина, — чоловіка кольорового.

І тоді — мій батько — сказав, — що — віднині — суворо — забороняє — мені — МАЛЮВАТИ.

Усю дорогу мовчали. А коли додому повернулися — «До іспитів іди готуватися!», — гримнув на мене. Позбирав усі картини мої розпочаті, усі пензлі й фарби, полотна й альбоми… І виніс — кудись із хати…

І — я пішла… до зошитів… потаємних… До мрій своїх — про любов — таку дивну…

Перший вступний іспит з математики — навмисно — на «трійку» здала. Не хотіла бути вчителькою. Не хотіла… додому повертатися. Але — повернулася…

«Усе добре, — сказала рідним сухо. — Через тиждень — наступний іспит».

А через тиждень… чоловік зимовий — нарешті! — знову — наснився мені. Рукою своєю мою руку торкав… ніжно… І — щастям душа моя переповненою була — від сну такого! І — тоді — я — всі свої картини, що під ліжком, сховані, лежали, спакувавши, — до Києва поїхала. Не повертатися більше — вирішила. Додому. Ніколи.

«Цього разу я ненадовго, — Нестор, привітавши мене, каже. — Деякі справи владнаю і — одразу ж — назад, до Кракова, там у мене виставка скоро буде».

Холодний якийсь… Чи… мені так здалося?.. Підійти ближче до нього — боюся. Рідний, але — чужий.

«Чи любиш мене іще?», — запитую раптом.

Сміється тихо. По волоссю моєму долонею проводить, у в очі дивиться лагідно, ніби заспокоїти хоче.

«Люблю», — каже.

І — тоді — я — із торби старої — картини свої нові дістаю і — йому показую.

«Вже інші… але ж… талановита яка…», — коментує замислено, байдуже якось.

«Хочу художницею бути».

Мої очі благанням переповнені — так на ікони люди віруючі дивляться, коли їм важко…

…І майстерня Несторова — оселею моєю — раптом — стала.

У вечір отой весняний ми разом із ним пішли на відкриття виставки художника одного київського — Василя Терлецького. Років зо тридцять п’ять-шість на вигляд тому Василеві було — трохи молодший від Нестора. Неприємний якийсь. Поглядом хітливим — наче павук муху павутинням липким — ковтав мене жадібно. Байдуже, що біля нього весь цей час дівчина з ногами тонкими і волоссям кольору жита перестиглого вертілася, наче дзиґ а…

Ця виставка відбувалася в Будинку художника. Де я вже була колись. Валентина — з «безмежжям» його, як борода його, довгим і сивим — зустріла.

«Привіт, зухвала!», — підморгуючи, усміхнувся приязно, втішно — кольоровий такий, химерний…

І ще багато художників різних і скульпторів там побачила… І радості моїй великій меж не було і гальм не було ніяких для почуттів, що — наче Стугна у повінь — серце моє переповнювали. Вино червоне у келиху вигравало спокусливо, щоки пашіли — від вина і захвату. Дивувалася

1 ... 17 18 19 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивна така любов, Ганна Багряна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дивна така любов, Ганна Багряна"