Читати книгу - "Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой"

Кінець вересня 1947 року.

Йому зателефонував колишній шеф поліції Вортон. Сказав, що Карен — дочку Велтона Морроу — взяли зі шкільною компанією на наркоті. Купували у саксофоніста на ім’я Лес Вайскопф. Морроу був адвокатом, у нього грошей — мов бруду, і він ніколи не забував у міру можливостей допомогти поліції. Він хотів, аби Вайскопф отримав своє, але без зайвого галасу.

Джек знав Вайскопфа: той приторговував ділаудідом, носив піжонську зачіску і любив молоденьких. За роботу Вортон пообіцяв Джеку сержантські нашивки.

Він легко знайшов Вайскопфа — той якраз розважався в ліжку із п’ятнадцятирічною рудою дівчиною. Дівча втекло; Вайскопфа Джек поклав ударом руків’ям револьвера по голові, перетрусив його сумку, знайшов там повний мішок «колес» та «косяків». Наркоту він забрав собі, аби штовхнути її Мікі Коену. Велтон Морроу запропонував йому постійну роботу охоронця — Джек погодився; Карен Морроу запроторили в заокеанський інтернат, від гріха подалі. Джек, як і було обіцяно, дістав звання сержанта; Мікі К. наркоту не взяв — його цікавив виключно героїн. Так що Джек залишив відібране собі — часом ковтав таблетку-другу, щоб бути у формі на нічному чергуванні. А потім Лінда, його друга дружина, пішла з одним із його стукачів — тромбоністом, який банчив травою наліво. І тоді Джек підсів на наркоту по-справжньому: курив, жер бензедрин, мішав із алкоголем, спростовуючи чи не половину імен, якими його називали у пресі — «безстрашний борець з наркотиками», «ворог богеми № 1». А потім настало двадцять четверте жовтня.

Тієї ночі він, скулившись у машині, стежив за парковкою біля «Малібу Рандеву»: двоє торговців героїном сиділи в «пакарді». Справа йшла до півночі: він потягував скотч, дорогою сюди викурив косяк, ковтнув пару таблеток. І ось, о чверть на першу — до «пакарда» наблизився височезний кістлявий чорний.

Потім все пішло наперекосяк. Ледве згорток перейшов з рук в руки, Джек почав вилазити, але зашпортався, чорний кинувся бігти; дилери повитягали свої пістолети. Джек також витягнув свій; чорний обернувся й вистрілив. Поруч з’явилися дві темних постаті. Джек вирішив, що це його дружбани і висадив на них всю обойму. Постаті впали, дилери відкрили стрілянину по ньому та втікачеві, і той впав біля «студебекера» випуску 1946 року.

Джек від болю гриз цемент, проклинав усе на світі. Одна куля влучила йому в плече; інша заділа ноги. Він заповз під машину; виск гальм, чиїсь крики. З’явилася швидка; помічниця шерифа витягнула його й поклала на ноші. Сирени, лікарняне ліжко, помічниця шерифа із лікарем перешіптуються щодо наркотиків, виявлених у крові Джека. Операція, тривалий важкий сон під наркозом. Коли отямився — на ковдрі побачив газету: «Троє трупів після перестрілки біля «Малібу» — герой-поліцейський вижив».

Торговці наркотою накивали п’ятами, і всі вбивства повісили на них.

Негра-покупця знайшли на стоянці мертвим.

А ті дві тіні в темряві виявилися ніякими не дружбанами його, а містером і місіс Гарольд Дж. Скоґґінс — туристами із Седар-Репідс, штат Айова, щасливими батьками сімнадцятирічного Дональда й шістнадцятирічної Марші.

Лікарі якось дивно на нього дивилися. Та жінка від шерифа виявилася Дот Ротштейн, кузиною Кікі Тайтелбаума, славетного компаньйона легендарного Дадлі Сміта.

Звичайнісінький розтин тіла неминуче би продемонстрував, що кулі, які перервали життя містера і місіс Скоґґінс, було випущено з револьвера Джека Вінсеннса.

Врятували його діти.

Весь тиждень в лікарні він помирав від страху. Його навідували Тад Ґрін та шеф Вортон; заходили і хлопці з Відділу наркотиків. Дадлі Сміт також пропонував своє покровительство; йому цікаво було, наскільки багато він знає. Сід Гадженс, головний редактор «Цілком таємно», також прийшов із цікавою пропозицією: журналісти будуть присутні під час арешту знаменитостей в обмін на пристойні суми. Джек погодився й запитав себе, чи багато відомо Гадженсу.

Діти заборонили проводити розтин. Виявилося, що вони — адвентисти сьомого дня, для них розтин — наруга над мертвими. Окружний судмедексперт чудово знав, хто насправді зробив ті фатальні постріли, так що містер і місіс Скоґґінс просто вирушили для кремації назад до Айови.

Ім’я сержанта Джека Вінсеннса смакували в усіх газетах.

Рани його потихеньку загоїлися.

Він кинув пити. Зав’язав із наркотою. Викинув свою заначку. Перекреслював у календарі дні, прожиті без спиртного та наркоти, співпрацював із Сідом Гадженсом, потроху вибудовуючи собі реноме місцевої знаменитості. Допомагав іноді Дадлі Сміту. А ночами до нього приходили містер і місіс Гарольд Дж. Скоґґінс; і він розумів, що покласти цьому край легко можна, знову занурившись у випивку та наркоту. Але й самого Джека це також би доконало. Сід влаштував його консультантом у «Жетон честі» — тоді ще тільки шоу на радіо. Гроші полилися рікою; шмоття й жінки не приносили такого задоволення, якого сподівався Джек. Його вабили до себе бари й «точки» наркоторговців. Він завзято ганяв наркобариг, це трохи допомагало — але лише трохи. І тоді Джек вирішив виплатити дітлахам борг.

Перший чек був на дві сотні; до нього він доклав записку: «Анонімний друг». Через тиждень подзвонив в банк: гроші по чеку було отримано. Відтоді Джек регулярно пересилав їм гроші; поки Сід Гадженс тримав язика за зубами, він був у безпеці.

Джек відчинив гардероб, витягнув свій парадний одяг. Піджак з «Лондон Шоп» — він купив його на гонорар від Сіда за арешт Боба Мітчема. Мокасини з пензликами й сірі фланелеві штани, куплені за гроші від публікації матеріалу про зв’язок джазменів із комуністичним таємним товариством, — цю історію Джек