Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Запасний фонд, Оксана Олександрівна Драгоманова 📚 - Українською

Читати книгу - "Запасний фонд, Оксана Олександрівна Драгоманова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Запасний фонд" автора Оксана Олександрівна Драгоманова. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Запасний фонд, Оксана Олександрівна Драгоманова» була написана автором - Оксана Олександрівна Драгоманова, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Детективи".
Поділитися книгою "Запасний фонд, Оксана Олександрівна Драгоманова" в соціальних мережах: 

Детективне оповідання Оксани Олександрівни Драгоманової (кузини Лесі Українки) «Запасний фонд» представлено за публікацією 1951-го року у аргентинському (Буенос-Айрес) україномовному журналі «Пороги».

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

Оксана Драгоманова

Запасний фонд

(З віденських спогадів)

— Час їхати, — сказав Пономаренко. — Діти, ходім зі мною на долину, авто давно чекає.

— Що ти, Андрію, Господь з тобою! — скрикнула його дружина. — Хіба ти хочеш, щоб нам трапилось якесь нещастя? Треба ж усім посидіти перед дорогою, щоб усе зле посідало.

— Оці ще мені баб’ячі забобони! — пробурмотів Пономаренко, але слухняно присів на кінчик стільця.

Сів, іронічно посміхаючись, Бузько, сіла його жінка.

— Діти, сідайте! — наказала пані Пономаренко, і, не встигли вони примоститись на валізках, як вона підвелась і скомандувала:

— Вставайте, перехрестіться тричі!

— Мішанина християнства і поганства, що так міцно вкорінилась серед наших людей, особливо серед жіноцтва, — прошепотів Пономаренко на вухо Бузькові. Той нічого не відповів, тільки здвигнув бровами.

Посольське авто було велике і вигідне, але валізки і різні пакунки так заповнювали його, що нічого було й думати уміститись там усім.

— Ну, куди б я набирав стільки речей? — докоряв Пономаренко своїй жінці. — Їдуть на два місяці, а речей набрали на два роки...

— Моїх тільки дві валізки, — поспішила відповісти пані Бузько.

Пані Пономаренко сердито глянула на неї і промовила:

— Бо у вас немає дітей.

— Навіщо набирати стільки забавок? — обурювався далі Пономаренко. — Ви ж їдете до моря, діти будуть цілий день на пляжі... а тут і ляльки, і коні, і вагони, і м’ячі!

— А як буде дощ, то що діти робитимуть? Тобі байдуже, що вони будуть нудитись, ти ж про них не думаєш!..

Бузько перервав розмову, яка вже переходила у сварку:

— Поспішаймо, бо спізнимось на потяг. Хай пані їдуть автом, а ми візьмемо візника.

На двірні, коли не без труднощів впакували до відділу першої кляси усі манатки і до від’їзду потяга лишалось ще з чверть години, подружжя розділились, і жінки востаннє повторювали повчання, що вже не раз робили їх раніш:

— Гляди мені, щоб Бузько не тягав тебе по кабаретах та шантанах! — казала пані Пономаренко.

— Що ти, Господь з тобою, — заспокоював її чоловік. — Хіба ти мене не знаєш?

— Ото ж то й є, що я тебе добре знаю! Але не дай Біг, як я довідаюсь, що ти мене зрадив!

— Таке вигадуєш!

Тим часом пані Бузько наказувала своєму чоловікові:

— Прошу, тебе, не улаштовуй без мене ніяких принять!

— Та я й не збираюсь!

— Не наводь до нашого помешкання усіх тих дипломатів, кооператорів та інших диких людей. Сам знаєш, минулого разу Філіповський розбив чашку від сервісу, а Свириденко залив вином зелену канапу.

— Не турбуйся, — лагідно відповідав Бузько. — Відпочивай собі, купайся у морі, розважайся!

— Розважатись? Ніби це можливо, маючи на шиї Пономаренчиху! — злісно промовила пані Бузько.1

Нарешті потяг засопів, здригнувся, застукотів колесами і зник у далечині.

— Що будемо робити? — спитав Пономаренко.

— Ходім кудись повечеряти, — запропонував Бузько, — а потім можемо відсвяткувати наш кавалерський стан пляшкою «клайношека» в Трокадеро.

— Я, властиво, по кабаретах ніколи не ходив... — мляво упирався Пономаренко, пригадуючи накази жінки.

— То й добре, побачите щось нове!

***

Повернулись додому, коли в небі почали гаснути зірки. В головах злегка шуміло, але це не було позбавлено приємности.

Бузько наспівував модну пісеньку, а Пономаренко приклацував у такт пальцями, хоч це і не виходило у нього так влучно, як у тієї красуні-угорки, що викручувала свій гнучкий, мало чим прикритий стан, у Трокадеро.

— Що тут поганого, як я послухав музику і подивився на гарних танцюристок? — безмовно відповідав Пономаренко своїй жінці. — І Бузько зовсім не погана людина і так добре вміє тримати себе усюди! Відразу видко «столичну штучку». І не дурний! Це ж він придумав, щоб жінки їхали разом до Італії, а я б переїхав на цей час до нього. Чудова думка! Готелі надоїли до біса, а помешкання у Бузьків прегарне!

***

Прокинувся Пономаренко пізно і то тільки тому, що Бузько постукав до нього у двері.

— Заходьте, заходьте! — відізвався Пономаренко.

Бузько увійшов вже зовсім одягнений, свіжо виголений, елегантний.

— Не хотів вас будити, — сказав він, — але вже десята година, а ви згадували вчора, що мусите йти до банку.

— Так, так, шкода, що не збудили мене раніш.

— Ще є час. Одягайтесь. Кава в їдальні на столі. Я йду до посольства...

Бузько відійшов, а Пономаренко не дуже охоче залишив вигідне ліжко. Голова була важка, але холодний душ та міцна кава навели рівновагу і, виходячи з дому, Пономаренко насвистував щось веселе, легковажне.

Легковажність його цілком зникла, коли він увійшов до «Союзу Віденських Банків», найбільшого і найповажнішого банку Відня, з всесвітньою репутацією відповідальности і солідности.

Ця солідність проглядала у всьому: і в блискучих мозаїчних підлогах, і в мармурових стінах, і у важких кришталевих лямпах, що навіть удень заливали матовим світлом великі залі.

Коли Пономаренко опинявся тут, його завжди охоплювало почуття певної урочистости. Йому приємно було, що він в деякій мірі належить до такої поважної інституції, як її клієнт.

Та ще й не абиякий клієнт! Союз Віденських Банків не найме аби-кому скарбову скриньку в найпотайнішій своїй схованці, так би мовити, в самім своїм череві!

Так думав Пономаренко, спускаючись до підземного відділу сейфів, куди інакше, як на ліфті, не можна було потрапити.

Опинившись у маленькій почекальні, він виповнив формуляр, підписав його і подав у віконце через товсту мідну ґрату, що блищала, як золото.

Гладко зачісаний русявий урядовець невиразного віку, який стояв по той бік ґрати, давно знав Пономаренка і ввічливо з ним привітався. Але, не дивлячись на це, він уважно порівняв його підпис на формуляреві з тим підписом, що його зробив Пономаренко, винаймаючи сейф, і що його було зареєстровано в банку.

Лише після цього він зробив знак служникові, який відчинив двері і пропустив Пономаренка до кругленької залі, куди виходило декілька дверей. Серед них були одні сталеві в півметра завгрубшки, що зачинялись великим засувом і складним шифрованим замком.

Ці двері були тепер відчинені, але в них стояв другий служник, який тільки тоді, коли русявий урядовець передав йому формуляр, пропустив Пономаренка до скарбниці і провів його до одної зі сталевих шаф з численними, теж сталевими, скриньками

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Запасний фонд, Оксана Олександрівна Драгоманова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Запасний фонд, Оксана Олександрівна Драгоманова"