Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Все добре?

Дивлюся йому у вічі, намагаючись зрозуміти, що сталося. Даніель особливо дивний. Так, він дивний завжди, але сьогодні щось зовсім по-іншому. Зазвичай він сміявся з того, як я йому відповідала і називав мене чортеням, але сьогодні він розгнівався.

— Так, все добре.

Крістоф ставить переді мною вазу, наповнену водою. Я кладу букет у вазу і милуюся квітами.

Можливо, Крістоф їх замовив?

Я думаю, що так. Після нашої розмови це цілком логічний крок.
 

***

— Гарного вечора! — кажу я співробітникам і зачиняю за собою двері.

На вулиці дощило вже майже дві години. Гроза ніяк не вщухала і, напевно, сьогодні мені доведеться викликати додому таксі, аби не промокнути.

Беру до рук свій смартфон, але згадую, що за час свого перебування я навіть і не дізналася як тут замовити таксі. Доведеться повертатися в готель і питатися у когось із колег.

Було б добре, якби тут був Крістоф. Але він через сімейні обставини був змушений піти одразу ж після обідньої перерви додому.

Як тільки хочу зайти всередину готеля, з нього виходить Даніель. Він тримає в руках ключі від машини і прямує до парковки. Не знаю чому, але замість того, щоб йти до готелю, я стою на місці і спостерігаю за ним.

Він сідає в своє авто і виїжджає з парковки. Чомусь, я сподівалася, що він запропонує свою допомогу мені, але Філц навіть не подивився в мій бік, а просто поїхав геть.

— Ну і не треба, — бормочу я, перед тим як все ж таки зайти до готелю.

Ще й ходжу з цим дурнуватим букетом. Він надто великий і тому з ним не зручно.

— Мія, — кличу подругу, яка теж збиралася додому. — Ти можеш допомогти мені з таксі?

— В цей час дуже важко викликати авто. Зараз всі їдуть додому, але я можу спробувати.

— Я була б тобі дуже вдячна, — кажу їй із посмішкою.

Майже двадцять хвилин ми намагалися викликати таксі, але все було безуспішно. Зрештою, я подякувала Мії і пішла. Напевно, доведеться трохи промокнути, поки буду йти до автобусної зупинки.

Виходжу з готелю і, важко видихаючи, знімаю із себе джинсову куртку, після чого накидую її на голову та плечі, щоб не так сильно промокнути.

На жаль, злива посилилася і навіть куртка мене не врятувала.

Проходжу мимо парковки і прямую до зупинки, як до мене під'їжджає автомобіль з опущеним склом.

— Сідай!

Даніель Філц тільки що запропонував мені сісти до його автомобіля?

— Я що, повинен два рази повторювати?!

Він відчиняє мені двері із середини і я швидко сідаю на пасажирське сидіння. Хутко зачиняю дверцята і Даніель забирає в мене куртку та букет, закидуючи їх на заднє сидіння.

— Я звісно розумію, що ти чортеня, і що тобі нічого не страшно. Але якого біса ти йдеш пішки в таку зливу? Давно хворіла?

— Я йшла тільки до автобусної зупинки. Тут недалеко. Була би вдячна, якби ти мене туди підвіз.

— Я краще підвезу тебе додому. Ти і так промокла. Не хочу додавати пані Вернер ще одну роботу — шукати тобі заміну.

— Не потрібно.

— Потрібно.

— Ні.

— Так.

— Ні!

— Невже так важко подякувати мені і помовчати?!

Хмурюся і відвертаюся від нього, спостерігаючи за зливою у вікно. По моєму тілу бігають мурашки від холоду. Не вистачало ще застудитися.

— Тримай, — каже Даніель, протягуючи мені свою куртку.

— Не потрібно.

— Амелія, — нахмурюючись, промовляє Даніель. — Просто вдягни цю куртку і не дій мені на нерви.

— Можливо, мені подобається діяти тобі на нерви? — кажу я, злісно посміхаючись і одягаючи куртку.

— Точно чортеня, — він закочує очі і виїжджає з парковки. — Хоча б адресу скажеш?

— А що, ти не знаєш абсолютно все про своїх співробітників?

— Як же ти мене дратуєш. Я вже шкодую, що везу тебе додому.

Я сміюся і кажу йому адресу. Ми їдемо мовчки. Ніхто нічого не каже, не запитує. Даніель спостерігає за дорогою, а я за краплями дощу, які стікають по вікну. Іноді я помічаю погляди Філца, які затримуються на мені довше, ніж мали б затримуватися. Від цих поглядів мені чомусь стає незручно і я червонію, але намагаюся це приховати від нього.

— Як так вийшло, що ти був поруч? — запитую в нього, намагаючись хоч якось скоротити час перебування в цьому автомобілі.

— Випадковість.

— Не вірю. Ти до цього поїхав геть, навіть не дивлячись в мій бік.

— Не вір. Мені що до того?

Наша розмова закінчилась. Було дуже пізнавально. Дякую.

Даніель зупиняє авто навпроти вхідних дверей в будинок. Я віддаю йому його куртку і беру свою із заднього сидіння. Вона майже повністю мокра. Букет також. Я беру речі в свої руки і вже хочу виходити із автомобіля, як зупиняю себе і дивлюся на Даніеля.

— Дякую, — кажу йому. — За те, що підвіз.

— Прошу.

Відчиняю двері і виходжу із авто. Злива вже майже вщухла і на вулиці йде дрібненький дощик. Доведеться зараз прийняти гарячу ванну, аби не застудитися.

— Гарний букет. Але він не підходить тобі, — каже Філц, коли я йду до дверей будинку.

Я здивовано обертаюся і тільки хочу відповісти йому, як він їде геть. Мені залишається тільки дивитися на його автомобіль і думати, що сьогодні із ним відбувається.