Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Я кинула телефон на ліжко. Це фіаско. Так готовитися, а в результаті просидіти вечір на одинці зі своїми думками. І це треба було матері Владислава саме в цей день картоплю віддавати! Наче не знайдеться іншого дня для цього! Таке аж дратує!

Не один раз родичі мого хлопця псували нам дні, а особливо свята. Ось пам'ятаю три роки тому - 1 січня. На годиннику прошамкала восьма ранку, і саме тоді ми повернулися з Владом додому. Всю ніч ми веселилися у наших друзів та відповідно добряче випивали.

Ми зайшли до квартири та хотіли одразу прикласти свої голови до подушок, але цього не сталося. Нам завадив це зробити дзвінок у двері.
Коли Владислав відчинив двері, то я почула знайомі голоси, і мене охопила тої миті лють. Батьки мого хлопця разом із Вітьком прийшли нас посівати. Таке мене тоді шокувало. Одне діло зарання повідомити про свій приїзд, а інше - спонтанно припхатися на поріг квартири.

Я тоді була настільки шокована, що в мене відібрало мову. Той день був найгіршим у житті, бо вони не тільки посіяли нас, а хотіли сісти за стіл. А тут варто пригадати, що того року я нічого не готувала на свята, бо Владислав сказав, що не треба. А при тому, що ми святкували Новий рік в друзів, то сенсу різати салати,  пекти ковбаси та котлет не було.

- Гадаю, треба на стіл накрити, - сказала Лідія Василівна, мати Владислава, яка мала п'ятдесят років, червоне, рідке фарбоване волосся та доволі глибокі зморшки.

Тої миті я кинула погляд на Влада, який пожав плечима. Він знав, що у нас у холодильнику стоїть каструля борщу та плитка чорного шоколаду.

- Мамо, ми не готовилися до вашого приїзду, тому нічого не....

- А як так! - стурбовано хлопнула вона в долоні. - Це ж свято! Обов'язково має бути курка запечена, салати три види, котлетки та багато іншого. Зоє, чому ти нічого не приготувала? Невже тебе мама не вчила, як свята проходять?

Я тоді перелякано глянула на Владислава, проте відповісти не встигла.

- Ну звісно з такими нігтями їсти варити діло складне, - кинула вона погляд на мої руки. - Сину мій, ти хоч не голодуєш тут?

- Мамо, не верзи дурниць. Не налітай на мою дівчину через якусь дурню. Я сказав їй нічого не готовити, бо ми нікого не чекали та взагалі святкували у друзів. Тому зараз ваші претензії абсолютно недоречні.

- Владиславе, не груби матері, - сказав його батько. Саме на нього був найбільше схожий мій хлопець.

- Я не грублю, а кажу, що зараз не минуле століття. Щоб святкувати щось не треба великий стіл, де буде триста страв!

- Але можна було зробити мінімальну кількість, - сказав він сину.

- Є лише борщ, - надув губи його син.

- Котлет не буде? - ображено запитав Вітя, старший брат Влада. - Я голодний...

Чим закінчилася ця історія? Дуже просто. Мені та Владиславу довелося піти в магазин та купити різних продуктів, а потім ще дві години стояти на кухні та готовити. Те перше січня я буду згадувати до кінця свого життя.

Далі були й інші випадки, але вони не мали такий критичний характер. Цікаво, що до цього дня Лідія Василівна досі питає у свого сина чи він не голодує. Вона наче боїться, що я тримаю її кровиночку в холоді в голоді. Також ця жінка постійно помічає мій манікюр та говорить:

- А як ти з ними їсти готовиш?

Без ніяких взагалі проблем. Ось сьогодні я взагалі замовила суші, які мені щойно приніс кур'єр до самих дверей. До речі у нього був доволі здивований вигляд, коли я відкрила двері. Він дивився на мене якось збентежено. Тому двадцятирічному студенту дух перехопило, а коли я забрала їжу та сказала йому дякую, то до моєї голови дійшла відповідь: на мені напівпрозорий халат, який зовсім не приховував еротичну білизну.

Якось звісно незручно вийшло, але пішло воно. Хоч хтось оцінив мій вигляд, та мабуть, зараз мріє, яке могло бути цікаве продовження.

Я поклала суші на тацю у спальні. Мені хотілося їсти, тому я відкрила їх та почала  їсти руками без соєвого соусу. І так нормально заходить, бо  настільки голодна, що навіть ладна проковтнути буханець хліба.

Після того, як мій шлунок перестав скаржитися мені на відсутність їжі, то я відкрила вино та налила собі келих. Ось мій антидепресант.

Мої губи торкнулися келиху, а губи - спиртного. Воно було смачним. Здається це було те саме, що ми пили з Максимом... Господи! Ну знову я згадую того хлопця! Скільки це триватиме!

Я поклала келих. Мій настрій ще більше погіршився. Хотілося комусь висловити свої емоції, як тут мій телефон дав про себе знати. Мені прийшло повідомлення від... Такого не може бути! Це Максим!