Читати книгу - "Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса"

Цієї самої миті давно скам’янілий від всепоглина­ючої ненависті до хунти Томас Якович усвідомив істинну природу будди. Його лице просвітлішало і набуло невловимо аристократичних рис. Він уро­чисто підвівся зі старого крісла, рішуче відкинув хибне «я» трансправославного пенсіонера-сталініста, полегшено зітхнув і посміхнувся світлою посмішкою істоти, яка нарешті завершила свою довгу, тяжку і небезпечну мандрівку.

— Але є шлях без шляху, він іще коротший — про­сто не бути не буддою! Просто не бути не буддою!!! А-а-а-а-а!!! Калачакрович! Це я! Банкей Йотаку! Це я!!! — радісно заволав він. — Я Банкей!!!

Раптом кімната страшно здригнулася, сер­вант з портретом Дзержинського похитнувся, а за вікном почувся перший вибух американської нейтринної бомби.

— Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen! — проспі­вав тілівізор чуйними голосами шляхетних панів правосєків.

ЛЕКЦІЯ № 8

СЦЕНА ПЕРША

— Тиша на знімальному майданчику! Тихо там! Ей! Раз, два, три... Увага, мотор, камера... поїхали!

Лісовий хутір на півночі Чернігівщини. В ста­рому хліві з господарським реманентом древній дідуган у кашкеті, гумових чоботях і совітському піджаку ріже здоровенного московита. Йому допо­магають поратися двоє селюків у спортивних костюмах — Гриша і Гриша. Грає чудова музика, селюки активно нишпорять у присмерку з бли­скучими ножами в руках, зливають кров у відро і беруться того кацапа патрати. В якусь мить його гладкий кендюх починає випромінювати яскраве жовто-блакитне сяйво. Дід у піджаку розрізає кен­дюх гострим ножем, але замість нутрощів звідти вивалюється фельдмаршал Манштейн в ідеально прасованій нацистській формі. Камера наїзджає на Манштейна, той робе мудрий вираз їбальника і, позираючи в об’єктив, чітко говорить: «Как говорил Гудериан, кто раньше встал — того и танки! Добирайте вироби Харківського бронетанкового заводу! Спасибі державі!»

Хлів остаточно заливає приємним патріотичним сяйвом, з усіх щілин стрімко проростають кали­нові пагони, пишні та неймовірно гарні. Дід пере­творюється на молодого парубка в музейній свитці, а двоє селюків обертаються небесними янголами з білими крилами. Обидва вдягнуті у коштовні спортивні костюми з оксамиту.

— Стоп! Знято! — гучно, так, щоби всі почули, про­голосив спеціально запрошений на міністер­ський проект модний рекламний режисер Томас Сирота. — Вітаю всіх, сьогодні всі молодці! Спасибі акторам, спасибі світлякам, всім дякуємо! Пере­ходимо на іншу локацію! Так, давайте швиденько! Не гаймо часу!

СЦЕНА ДРУГА

— Всі готові? Починаємо? Мотор! Камера! Поїхали!

Пологовий будинок в райцентрі. По калідору знервовані лікарі хутко штовхають візок з вагіт­ною жінкою, у якої почалися перейми. В кадрі видно, як на шляху цієї медичної кавалькади розлітаються у різні боки різноманітні інва­ліди на милицях, безнадійно хворі дідусі в кап­цях і вицвілих брежнєвських олімпійках. Якась негарна медичка з люмінієвою каструлею провалюється у віконний отвір. Грає чудова музика. Атмосфера дещо катастрофічна. Візок прудко влітає до операційної, всі носяться як пере­лякані кури, тяжкі пологи вирують.

Враз усе приміщення заливає ласкавим жовто-блакитним сяйвом — жінка народжує фельд­маршала Манштейна. Лікарі трохи розгублені, але видно, що задоволені. Жінка радіє, до неї гор­неться чоловік — невеличкий механізатор із золо­тими зубами в роті. Він стримано плаче. Лікар дає чоловікові потримати на руках Манштейна, той знову пускає скупу сльозу з мудрих очей тру­даря. Камера бере крупний план щасливої родини, і зосереджений Манштейн каже в об’єктив: «Alles Gute kommt von oben! Вкраїнці! Мерщій вступайте до лав Харківського бронетанкового заводу! Спа­сибі державі!»

— Стоп! Знято! Ну просто бомбічно! Чудо! В мініс­терстві оборони усі повсираються!

— Та ми вже повсиралися! — відгукнулися представ­ники міністерства на знімальному майданчику.

— Ой, перепрошую, я вас не помітив!

— Та нам похуй, ти знімай собі!

СЦЕНА ТРЕТЯ

— Так, ну шо там? Вже можемо? Гаразд. Мотор! Камера! Починаймо!

Третя ночі. Під гастрономом кволо точиться п’яна бійка. Б’ються два угруповання — які-то маргінали проти якихось люмпенів. Вдягнуті страшно, мар­мизи пропиті, однак всі дивляться одне на одного з інтересом. Хтось вовтузиться під муніципаль­ним смітником, хтось відповзає зализувати рани в кущі. Поблизу мерехтять дві стрьомні жлобині в базарному вбранні і щось виїдають з кулька.

Зненацька поблизу вмикаються фари, і в сутичку ввалюється міліцейський патруль. Кілька мусорів гамселять всю цю публіку кийками, а один нама­гається спакувати жлобинь до «бобіка». Несподі­вано один з луплених маргіналів дістає з подраної торби фельдмаршала Манштейна. Камера бере крупний план і охайний німецький рот фельдмар­шала декламує уривок з Бхагавад-гіти.

— Арджуна, стоячи в армійському «дубку» посе­ред поля битви, спитав у господа Крішни: «Возлюблений господь мій Крішно! Прокляті кацапи всіх уже заїбали, але ж шкода їх вбивати! Вони теж живі істоти! В УПАнішадах сказано, що вбивство живих істот — це злочин! Я в розпачі і не знаю, як уникнути гріховної дії!»

Господь Крішна відповів Арджуні: «Арджуно, ти українець чи ти гівно?» — «Я українець!» — від­гукнувся Арджуна. — «А я господь твій! То піди і в’їби цим підарасам з новітнього виробу Харків­ського бронетанкового заводу!» — відповів господь Крішна. — «Спасибі державі, о Крішно, господь мій!» — подякував Арджуна і переміг кацапів.

Локацію заливає жовто-блакитним сяйвом, і через це мусорів починає корчити, як відьом у цер­кві. За кілька секунд всі мусора перетворюються на кажанів і панічно тікають в районний морок. Маргінали братаються з люмпенами і дарують жлобиням неймовірно красивий букет свіжих польових квітів. Панує атмосфера загального про­світлення і полегшення.

— Стоп! Знято! — задоволено вигукнув режисер Томас Сирота. — Ну, що ж, супер! На сьогодні все, шановні! Всі можуть бути вільні, окрім всіх присутніх! З нами хоче переговорити відпові­дальний представник міністерства. Здається, він має якісь побажання до знімальної групи. Мусимо його вислухати, бо, самі знаєте, у них там постійно щось міняється, і не мені вам про це говорити. Це стосується всіх! Сценарист! Стояти, сука, куди зібрався! Сів на свого стільця! Отако.

Знімальна група невдоволено загула, хтось від­крив пляшку «джемісона», а за хвилину на май­данчику з’явився огрядний пан, вдягнутий у новеньку генеральську форму, з червоним їбальником і помпезною десятилітровою фуражкою на голові. За ним нахабно ввалилася група добре озброєних людей у камуфляжі з шевронами спецпідрозділу «Кракен». Одразу настала нервова тиша, присутній на локації оператор делікатно гикнув, і чутно було, як хтось з переляку виря­чив очі. Генерал оглянув майданчик, протер упрілу мармизу хусткою і звернувся до колективу.

— Добродії! Вітаю вас! Мене звати Газдрубал Калачакрович Дурдинець! Я є головним упов­новаженим представником міністерства обо­рони на цьому проекті. Хочу висловити подяку від керівництва за плідну співпрацю і, сподіва­юся, гідний кінцевий продукт! Всі ми знаємо, які непрості часи переживає наша країна! Як багато