Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 66
Перейти на сторінку:
вельветові штани, і поклянуся, що почула прогірклий запах вивітреної сперми і сечі. Я навіть вловила ніздрями запах тієї шльондри, з якою лигався Кловський. Але мені доволі випадало на життя. Зараз я бачила його професійні рухи, м'які й врівноважені, наче котячі кроки у тихому, натопленому по-зимовому домі. А над дахами, зразу за вокзалом, грімко падав вітер на жерстяні дахи. Це потім повториться в інших обличчях, у інших людях, але з головним виконавцем — Блохом. Кловський піднявся на вежу, трохи повіддалік від комутаторів і диспетчерської. Там темні комірчини, де Димик часто ганашив дівчат, що передавали у мікрофони час прибуття поїздів. Він поїв їх дешевим коньяком, вони іржали і віддавалися прямо у коридорі, навіть у смердючому туалеті, що весь час протікав. Це мене збуджувало. Передчасне пізнання життя закінчується кривавим харкотинням. І тому зараз я вже одірвано, майже байдуже затягуючись цигаркою, дивилася, як Димик широко розкидає руки, роззявляє рота, викидаючи густі шматки крові на двох вірменів, а ті підтримують його за плечі, за руки, але смерть валить його на коліна, і Димик висне брунатним ганчір'ям, непотребом, ще зовсім по-дитячому судомлячись ногами, — у мене відійшло, як хто відірвав, і мені зараз навіть одну хвилину смішно. Каліки і собаки кинулися урозтіч, підгрібаючи милицями і обрубками, хвостами і ногами наметений перед капелюшком вокзалу сніг. Мене відпустило. Тільки почало бити дрібною пропасницею. Каліки і приблудні собаки відчувають найменшу біду: байдужість — запорука голоду, смерті. Хороший кінець… якщо на нього самому не потрапляти. А він намислив собі вишуканий, з шиком, кінець. Мені видно крізь наростаючу хугу його обличчя, його гарну голову гімназиста, що зараз бовтається між широких вірменських плечей, як гарбуз на зів'ялій бадилині. Тож каліки і собаки кинулися врозбрід — це запорука смерті. Ілюзія завжди живила ілюзію. Ніхто не хотів глянути правді у вічі.

З вежі, у суцільній тиші, наче хто ударив кулаком по труні, рипнув голос з будок, з білої дитячої вежі, що часто я задивлялася не знати чого. Мені подумалося, що вже закінчилась осінь. Це, видно, не зовсім добре, що закінчилася осінь, але все закінчується, як і чуже життя. Моя «мазда» поволі котила крізь сіянку мокрої хуги, виривала, хрестячи світло фарами, різнокольорові, але обридлі до нудоти людські пари. Люди бовталися від метро і чвалали упродовж вулика вокзалу. Я рухала у напівтемряві своє авто, ще мало тямлячи, куди приведе ця дорога, цей день. Свідомість людини влаштована так, що відмовляє у найнеобхідніші життєві ситуації. На вежі, над фіолетовим мороком, над світом рипів чийсь голос, у снігову хурделицю відправляючи, приймаючи паротяги. Є ілюзії сходження, але неможливою видавалася б ілюзія людського існування. Рухаючись крізь потоки, джмелині потоки автомобілів, я відчувала, як відкриваються в мені пори; я готова була увібрати звуки, запахи, всю смердоту, аби тільки не робити того, що я надумала, що необхідністю перерізало горлянку, викручувало низ живота дикими спазмами. І усвідомлювала, що мені зовсім байдуже. Бридка річ освіта, якщо ти її мав чи маєш. Вона творить ілюзію вибраності. Вона ліпить її з тією педантичністю, що і смерть, коли зупиняється на вашому порозі: миготить незрозумілий вогник попереду, але доброго нічого. Потім тебе викидає у світ і ти почуваєшся нікому не потрібним. А ще пізніше життя в чиїйсь подобі навчить розставляти ноги. Сам процес розставляння аж ніяк не болісний. Як і освіта: підняти руку там, посцяти в тому чи іншому місці — нема ніякого значення. Сам процес вартий тільки запітнілої задниці. Про свідомість від того, що ти створена для чогось кращого, роздирає душеньку. Колись, бувало, у спокійні, віддалені від уяви, від жаху дні я спостерігала за Кловським. Що трапилося з цим чоловіком? Що за необхідність змусила розламувати людям голови? Напевне, свідомість вибраності, а решта вже не йде на рахунки. Я певна, що Кловський відчував неабияку насолоду. Тож сам процес не вартий пітніння статевих органів, але відвертість людини перед скоєним трапляється дуже рідко. Тому в один холодний зимовий вечір було вирішено, що я ідейна блядь. Ідейна курва. Неспокій після такого формулювання зник, а натомість з'явилося солодке, тривожне задоволення від здійсненого життєвого плану, котрим винагороджують батьки на початку життєвого шляху.

На вежі заливалися криком. Я пробиралася на Батиєву гору, з боку Солом'янки, проскочивши перед тупим носом вічного п'ятого трамвая, що в дитинстві ми прозивали «п'яним». За спиною проповзло зіркове недобудоване ікло готелю, що вікнами виходив на цвинтар. Я відривалася від шумів, від гуркоту, тільки трамвай вибивав кутами глухі звуки, сиплячи іскри. Мені треба встигнути до того, як він прийде додому. Мені вже ніяково навіть згадувати Димика, чи мертвий він лежить, чи помирає десь на операційному столі. За спиною входить у темряву чорнодірими вікнами недобудований готель. Сніг упав ще щільніше — годовщина жовтневих свят, а скрізь біло, у шибках пусто, як у голові. Тиша стугонить по зубах. Тільки чути, як бігають, дріботять і виють на місяць собачі тічки. Тут пройшло моє дитинство. Я навіть гальмонула. Тут я врізалася у мужика, закохалася по самі вуха. Він був старшим на років тридцять п'ять, якщо не сорок, але найбільшого задоволення від трахання я не пізнала. Я йому підставила відразу. Мені виповнилося тільки-но шістнадцять. За мною вписував старший Кисіль, якраз той, що тримав вокзал, але я все відбалакувалася, що надто молода. Напевне, доля таки існує, якщо про неї плетуть усілякі нісенітниці. От доля і підскочила до мене прямо на Солом'янці. Кавова «Волга», звабливий погляд, сива щетина на впалих щоках. Запах, якого ніколи не дочутися ані в наших набріолінених придурків, ані навіть у місцевих тузів. Він виходив часто з міліцейської школи. І я йому відразу підставила. Платтячко висить на кермі, а я впинаюся жадібно у його губи. Тоді я звідала смак сили. Він в'ївся разом із переляком перед злиднями на все життя.

І невідомо чому, розгрібаючи снігові заноси, я невпинно думала про цього чмиря Блоха і про Вадика, мого першого мужика. У мене смоктало під ложечкою. Мене так крутило, вивертало, що я почала кігтями дерти колготки, справжнісінькі французькі колготки. Я не знаходила місця за кермом. Перед обличчям хилитався годинник. Тріскотня секундної стрілки. Шипіння шин. Вищання гальм. Нарешті я заскочила на Батийку.

Кілька років тому, коли Димик відстріляв чеченців, він завбачливо прикупив у нікчемних бабушок, що смердять зіпсованим м'ясом, кошачим калом, кілька халуп, щоб у разі чого поселитися тут або заселити потрібних людей. Блох самочинно поселився з Люською в одній

1 ... 15 16 17 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"