Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

такій хижі, щоправда, вона не входила у власність Димика. Проте вже тоді можна було вгадати виклик. У житті все пролітає надто швидко. Навіть саме життя, як чиєсь кривляння у широкому люстрі. Намагання зупинити життя тим чи іншим засобом породжує шалені протидії, завжди викликає чиюсь реакцію, хотіли б ви того чи ні. Тихі інтелігентні роздуми під ковдрою породжують тисячі трюків, винаходять до десятка інструментів, що слугують тільки для одного: як ліпше зіпхнути в могилу людину, що колись тобі врятувала життя. На пам'ять: я ніколи не вірила в Бога, але смерть неодноразово змушувала мене про це замислюватися.

У вікнах темно, тільки чути, як виє, немислимо витягуючи, видовжуючи вашу пам'ять і свідомість, дитяча гойдалка. А я повторювала про себе, що нічого страшного не трапилося, що я вже скоріш кохаю саме Блоха, а не Димика, бо мене з невідомих причин викручувало, як дурну. Покинувши авто на узбіччі, на голій і мокрій кам'яниці, я проскочила повз ледь освітлені червоним світлом хижі наших наркокур'єрів і пройшла двором, де мешкали Блох з Люською. Я пройшла двором, засипаним важким мокрим снігом, і я вловила той кислий запах розталого снігу, і я не побачила жодного сліду, займаючи поглядом сині, аж чорнильні хмари, мені видавалося, що я ловлю вітер, котрий б'є запітнілими шибками.

Невідривно тримаючись якихось рихких, липких спогадів, що у такій годині зовсім недоречні, я викликала з пам'яті, я витягувала ослизлі згадки про свого першого коханого чоловіка, чергуючи це з образом Блоха, що розпливався перед моїми очима, як щось неоковирне, гидке, мокре і яке ніколи не заслуговувало доброго слова. Ось він сидить на стільчикові, склавши руки на колінах, маленькі ручки, і замість того, щоб викликати у моєму організмі відразу, відразу, гіркішу за все осоружне і непотрібне життя, я відчула, як до мене хвиля за хвилею накочується бажання. Дике і страшне. Воно зітнуло мене ще тоді, коли я побачила сіру косу неба над Батийкою, над куполом вокзалу, урівень мого ока і вуха, коли Димик розповідав, що його товариш поїхав на Канари. Це на тоді вважалося напівбайкою, напівлегендою. Я заревіла, десь серед обійстя я заревла як білуга і закричала у вікно, холодне вікно, що нічого не боюся. Він покидьок, а Димик класний мужик, справжній мужик, а Блох лох і нікчема, смердюче чмо, бо він тримається на такій ось нікчемі, що наклала в штани, повертаючись з державного якогось регалова, нікчемі, що крав у Арабських Еміратах на прийомі золоті ложечки. Мені захотілося сказати все, що я думаю. Але я знала тільки те, що чула, що мені розповідали багаті клієнти. Я прочинила двері.

Люська, велика і червона, в порваній, але акуратно поштопаній сорочці, лежала посеред глиняної битої підлоги — такі мені доводилося бачити десь по музеях, чи у фільмах, чи ще десь. Більш здоровенної суки в житті я не бачила. Вона видувала живота, скажено вертячи навсібіч очима, налитими кров'ю; розкарячивши ноги, вона намагалася когось виродити. Гострий запах давно немитого посуду, чоловічих шкарпеток, розірваної вульви, крові сотав кімнатою. Напевне, це почалося недавно. Я зняла порвані колготки, жбурнула їх у куток, сіла в крісло, закинувши свої точені ноги, і курила сигарету за сигаретою, заправляючи їх у дерев'яний, привезений з Парижа одним актором мундштук. Я намагалася крізь крики породіллі, що заманювала мене ними, розпізнати риси своєї долі. Бувають такі. Ми, жінки, на цьому розуміємося більше, ніж чоловіки. Я то дивилася на Люську, яку роз'їдала гнійна стафілококова екзема, то зупинялася поглядом на витонченому, видно, вірменської роботи, мундштуці, що його привезли з Франції, і шалено збирала докупи думки; я не думала про Димика, бо це вже відійшло, а думала про Блоха, що підторговував у туалеті. Якось мені довелося чути балачку з начальником вокзалу: «Ти що, Блоха, оце говном вирішив торгувати… Так я тоже хочу говняних грошей…» — і він сміявся. Ніхто не вірив, що на цьому можна збити непоганий капітал. Блоху поталанило більше. Пізніше, через кілька років, усі скажуть, що шлях його був повен новаторства, небезпеки, такого іншого. Історія завжди перетворює купу лайна на вічний еліксир молодості. Проте того дня я сиділа, майже по-салонному схрестивши ноги, і чекала на Блоха. Ніхто ще нічого не знав. Наркокур'єри, якщо їх можна назвати наркокур'єрами, безтурботно спали у своїх постелях з дорогими курвами з телебачення, з акторками і таким іншим. Я чекала, що воно буде. Тільки вищали дитячі гойдалки, і мовчки, як корова, конала Люська.

Ранок вдарив по очах білим снігом. Надворі ще темно, але білий сніг від краю і до краю розмежовував світ на чорний і білий. Четверта година ранку. Він зайшов у супроводі кількох чоловіків, одягнений, як і завжди, навіть не глянув у мій бік, у бік Люськи, а пробіг підлогою і зупинився на дивані. Він сказав, що хоче спати, але не час, треба перелічити гроші. Потім він таки подивився на Люську, що лежала, задубіла, на підлозі, з розкаряченими ногами, з мокрою головою дитини, що застрягла в проході. Він обернувся з гидливою гримасою до двох чоловіків, і ті без наказу зрозуміли. Тоді він сів проти мене, підоткав пальцем і поставив на коліна. Вони всі однакові. Всі мужики однакові. Він погладив мене по голові й втупився осклілим від утоми поглядом у стелю. «Працюй, дєточка, у нас попереду дуже багато часу для роботи, щоб я з тобою розводився про любов. Але я тебе не ображу…» — і кінчив, писнувши, як кролик.

Першими ж днями Блох почав удосконалювати систему Чотирьох наркокур'єрів ми недорахувалися. А Блох почав тихо з бабушок, що жебрали: усіх жебрачок, незалежно від віку, він підпорядкував Льопі. Злий і маленький, одноногий Льопа взявся за діло, що про нього прокотилася слава, як найпершого людиноненависника. З Льопи вимагалося, щоб збирав вчасно побори, винаймав охорону, щоб до бригади жебраків не проникали непотрібні люди, котрі могли принести небажану інформацію до органів влади. Ця частина бізнесу була найбільш затемненою. Один час у невіданні перебував навіть сам начальник залізничного вокзалу, начальник транспортної міліції. Це стало відомим тільки тоді, коли Льопа за напучанням Блоха збирав цілі артілі жебрачок, привезених аж з Молдови. Він поселяв їх за містом або на тій же Батийці, у велетенські гуртожитки, зразу по двадцять чоловік, а то і більше. Безпритульним старожили розповідали сам процес жебрання; вивчалося все, від міміки, від сльозливих історій, але найголовніше — смиренний вигляд. Сюди приходили діти передчасно померлих або спитих украй